Подружжя Володимира та Надії Дейнеків з Краснилівки — знані фермери у селі. У господарстві вони утримують аж дев’ять корів, четверо теличок, близько сорока овець, коня, свиней та десятки курей. Щоб прогодувати усю цю живність, тримають майже гектар угідь. І, як запевнила Надія, таке чимале поголів’я худоби ще не межа. Тримала б і сто корів, каже, якби умови дозволяли. Настільки до вподоби їй ті “рогаті”.
Для колишнього інженера та поштарки настали важкі часи, оскільки нещадна фізична праця забирає здоров’я та не вельми вдовольняє проблеми фінансові. Їм випадає спати лише три години на добу, бо решту часу витрачають на догляд за худобою.
Через непрохідні хащі малинника намагаюся пробратися до господи. Розгортаючи раз по раз гілляччя, бачу — заледве видніється маленька, схожа на Шевченкову, хатина, оповита зеленими насадженнями. З неї виходить зморена від важкої фізичної праці жінка. Господиня радо відгукується на пропозицію поспілкуватися з кореспондентами.
— У молоді роки я була “ще тією” модницею. Ходила лише на “шпильках”, — з усмішкою згадує пані Надія. — Хустину не одягала — завше мала акуратну зачіску. Працювала на консервному заводі у районному центрі, була телефоністкою у Трускавці, аж до самої пенсії працювала поштаркою в рідному селі. А нині що? Лиш погляньте, стала інвалідом, — розводить руками співрозмовниця.
Виснажлива праця помітно спотворила поставу жінки. Очевидним є і те, що Надія має серйозні проблеми зі спиною. Тим часом уже більше десяти років сімейство усі свої сили спрямовує на догляд свого особистого селянського господарства.
— Допомагати окрім чоловіка нема кому, — скаржиться фермерка. — Власних дітей Господь не дав, відтак усю свою любов віддаю коровам. Рогатим необхідна пильна турбота. Щоразу, коли люди хочуть купити телятко, стає надто шкода. Бо звикаю до них, як до рідних дітей.
Надія Дейнека проводить нам невелику екскурсію у своєму господарстві. Є тут маленькі телички та ще чимало різної живності. Такий собі міні-зоопарк зі свійських тварин.
—Які ж вигоди вам з того господарства? І для чого так багато поголів’я лише на двох з чоловіком? — допитуюся.
— Подивіться, лишень, яка у нас старенька хата, — скаржиться господиня. — Побудувати нову оселю мріємо давно. От ми здаємо близько вісімдесяти літрів молока щодня, аби зібрати якусь копійку.
Аби полегшити надважку працю, нам дали доїльне устаткування за державний кошт. Однак на практиці ми пересвідчилися, що найкращий апарат — це наші з чоловіком руки.
Беремо курс на пасовище. Пані Надія невгамовно крутить педалі аби познайомити нас з Володимиром та рештою своїх “плямистих улюблениць.”
Сьогодні черга випала саме Володимиру нести варту за худобою. Упродовж дев’яти днів поспіль господар пильнує за найбільшим стадом у селі. Проводити увесь свій час серед домашніх тварин стало способом життя чоловіка. Секрет його загартування — міцні нерви, багатолітня звичка та невтомна праця. Він поділяє плани дружини щодо благоустрою власної домівки та щиро вірить, що їх світле майбутнє не за горами.
Леся МІНІБАЄВА,
село Краснилівка.
