«Мені виповнилося лише 12 років, але я багато чого зазнала в житті і багато що розумію», – так швидко доводиться дорослішати дітями, які пережили немало втрат і знають про справжню ціну війни не з чуток.
До Дня Героїв України (23 травня) ВО «Свобода» провело всеукраїнський конкурс учнівських творів «Герої у моїй родині», метою якого є збереження пам’яті свого роду, підтримка культурного розвитку та патріотичного виховання молоді. Участь у конкурсі взяв 231 учасник з різних областей України у трьох номінаціях: 5-7, 8-9 та 10-12 класи. У першій віковій категорії перемогу отримала і наша землячка, шестикласниця із села Видерта Марія Тарарай (на фото).
Перший заступник голови Волинської облради Олександр Пирожик вручив дівчинці почесну грамоту, а також книгу спогадів ветерана-політв’язня Петра Мосійчука «Спротив» з автографом автора.
Школярка приємно вражена призовим місцем, хоча писати довелося зовсім не про щасливі моменти. «Пронизливим криком увірвалась війна і в нашу сім’ю», – так розпочинається її нелегка розповідь, невигадана історія родини, яка стала синтезом болю і сили волі, мужності та терпіння. Дівчинка – шоста у сім’ї, найменша. Діти рано лишилися без мами і всі хатні турботи лягли на плечі старшої сестри Наталки. Згодом вона вийшла заміж і, здається, мало б прийти щастя у сім’ю. Усім подобався її обранець Дмитро Герасимик. Раділа також маленька Марійка, зачарована його добротою та щирістю: «Він був не лише гарним зовні, а й людиною з великим серцем, адже знав, яка у нас велика сім’я, і не побоявся труднощів». Бог подарував їм дитину, чекали на другу, однак щастя було недовгим. Наталчин чоловік був мобілізований до 51-ї окремої механізованої бригади: «Не злякався, не втік, а просто пішов, поцілувавши вагітну дружину і донечку». Пішов, щоб залишитися у вічності…
За короткий час (з квітня по серпень 2014 року) Дмитро пройшов багато «гарячих» точок, хоча мало розказував про своє життя на Сході – все більше розпитував про сім’ю. Лише зрідка ділився, в яких непростих умовах доводилося жити і воювати: «Спали нерідко на голій землі просто неба. Інколи прокидалися від того, що були геть мокрі. Лягаєш на суху землю, а прокидаєшся в калюжі. Обсушитися, певна річ, немає де, змінного одягу теж немає. Долали багато кілометрів під проливним дощем і вітром. Але Господь беріг – ні в кого навіть нежитю не було», – пригадує нечисленні розповіді коханого Наталка. У боях за Савур-могилу отримав поранення у плече. Дорогою до дніпровського шпиталю терористи обстріляли автобус з травмованими бійцями, внаслідок чого чоловік зазнав тяжкого поранення уламком в голову. Після п’ятиденної коми 17 серпня 2014 року 26-річний Дмитро Герасимик помер. «Можливо, тоді я ще багато чого не розуміла, але бачила, як плакала моя сестра, ховаючи сльози, адже їй треба було бути сильною заради нас усіх <…> Повідомлення про смерть нашого Діми ми знали напам’ять. Заливаючись слізьми, в істериці, обіймаючи малесеньких донечок, моя сестричка перечитувала знов і знов, мабуть, шукаючи якесь пояснення», – з неприхованим болем відгукується в дитячій пам’яті страшна втрата.
Старшій доньці Вікторії тоді ще не виповнилося й 2 років, а меншу – новонароджену Злату – Дмитро бачив єдиний раз – після пологів, коли дали короткотермінову відпустку. Він лишиться для своїх дівчаток мужнім Героєм, про якого дізнаються із спогадів рідних. Вони не зможуть пригадати його батьківської ніжності, але щодня ходитимуть біля меморіальної дошки, встановленої на його честь на фасаді школи, і вдивлятимуться в ледь помітну посмішку, а він «завжди буде дивитися на своїх доньок красивими голубими очима, які навіки застигли в граніті». Дмитра Герасимика посмертно нагороджено орденом «За мужність» III ступеня, його ім’ям також названо один із провулків міста Каменя-Каширського. Однак цим не загоїти рани…
У Марійки багато питань: «Чому? Чому так сталося? Чому у дітей затьмарилося дитинство? Невже все знову повторюється? Хто посмів розтоптати щастя моєї сестрички? Чому мої маленькі племінниці не натішилися любов’ю свого татка?» У кожного з нас вони є, і їх кількість невпинно зростає. Коли закінчиться війна, хто відповість за все? На жаль, відповіді так і не знаходяться. Навчилися відмежовуватися, призвичаїлися у той час, коли чиясь душа волає. Марійчина розповідь – це непоодинока історія із серії тих, що не забуваються. Справжні герої тут і сьогодні, вони – серед нас, і ми не маємо права бути невдячними.
Іванна ШЕМЕТЮК.
