Ще донедавна Любов Василівна Дрейчан господарювала у черченському осередку мудрості, знань та моральних чеснот. Кілька десятиліть вона була хранителем книг і допомагала своїм односельчанам через них відкривати дивовижні світи. Радо зустрічала читачів у бібліотеці, допомагала їм у виборі. Але нещодавно Любов Василівна відійшла від бібліотечних справ і передала свій пост хранителя молодим спеціалістам. Каже, пора, бо і так вже протрудилася 46 років.
— Любила свою роботу, тільки ж уже час, — каже Любов Василівна, прощаючись із одним зі своїх покликаннь. Втім розуміє, що інше з нею буде до останнього. А друге покликання у цієї жінки – клопотатися про дітей. І, наголошуємо, не лише своїх. Через це у Черче Любов Дрейчан і відома, як берегиня двох сімей. Тут її вважають взірцем материнства, бо стала вона названою мамою абсолютно безкорисливо для чужих дітей.
Любов Дрейчан виростила та виховала двох власних сина та доньку. Благословила їх у світ прекрасними людьми. Син Андрій із сім’єю проживає у сусідній Білорусі. Донька Оксана влаштувала своє життя у Німеччині. Діти постійно спілкуються з матір’ю по телефону, через Інтернет, приїжджають у гості, чекають до себе на гостину. Але окрім них у Любові Василівни 15 років тому з’явилася сім’я, яку жінка через добру співчутливу вдачу взяла під своє материнське крило. Відтоді вона і стала мамою на дві сім’ї. На дві сім’ї, бо турбувалася про добробут і повсякдення у своєму домі, і у їхньому, розпоряджалася власним бюджетом і їхнім, дарувала материнську любов своїм синові та доньці і піклувалася про іншу сім’ю.
— То так сталося випадково, що я почала дбати про цю сім’ю. Якось до мене перед Новим роком приїхали свати із Німеччини. Ми пішли в магазин. Якраз в той момент туди забігло двоє діток. Вони були легенько одягнені, хоча надворі стояла зима. Тож мої німці звернули на це увагу. Почали розпитувати у мене про них. Потім ми пішли туди.
Любов Василівна розповідає, що її гості та й вона сама були прикро вражені від того, в яких умовах мешкали ті дітки. А окрім тих двох у сім’ї було ще троє. П’ятеро дітей жили зі своєю мамою. Жінка втратила чоловіка, їй було непросто, тому й опинилися в таких обставинах. У будинку облаштованою була лише одна кімната, де всі гуртом і жили. Тож німкеня вирішила допомогти цій сім’ї.
— Тоді німці дали мені кошти, щоб я допомогла облаштувати їм дім. Я попросила допомоги у ще одних людей, які відгукнулися, і справу вдалося частково виконати. Потім була іще фінансова підтримка і так потрохи житло вдалося зробити пристойним, — розповідає Любов Василівна.
А з часом сільська рада та піклувальні органи вирішили допомогти матері, що була у розпачі. Вони порадили їй обрати людину, котра опікувалася б їх сім’єю та допомагала у всіх життєвих клопотах.
Тоді з-поміж усіх односельчан жінка вибрала Любов Дрейчан (можливо, тому, що вона вже допомагала, а, можливо, й з інших причин), написала довіреність на те, щоб вона розпоряджалася їхніми коштами, і з тих пір все почалося.
— Не було такого дня, щоб я не навідалася до них. Клопоталася практично про все. Ми разом і по господарству, і в поле, і в магазин чи на базар — розповідає Любов Василівна.
Їй лестило те, що до неї прислухалися та цінували підтримку й допомогу. Хоча зізнається, що спочатку було по-різному.
Але час минав, діти росли, матір, маючи хороший приклад поряд, змінювалася.
— Якось Зоя (так було звати ту матір, — авт.) вирішила піти на зібрання. Я допомогла їй придбати нове вбрання. До цього часу вона береже його і мені від того аж плакати хочеться. Каже, це перше, що ви мені подарували і моє життя змінили, — пригадує Любов Василівна.
Тепер вся історія трансформації тієї сім’ї відійшла в минуле. Пам’ятають про неї, можливо, лише ті, що стали її свідками. А Зоя і тепер горнеться до Любові Василівни.
— Вони вже давно не потребують моєї допомоги. Діти закінчили школу (одна дівчинка ще тільки в 10 клас ходить), їздять на заробітки, разом із мамою самі справляються з домашніми клопотами. Але приємно, коли кажуть «не покидайте нас», — говорить Любов Василівна.
А вона й не покидає. Коли що, то завжди поряд. Їй подобається, що користується повагою і авторитетом також і у Зоїного зятя.
Та тепер Любов Василівна має іншу «заботу» — піклується про неповносправну дівчинку, яка волею долі залишилася сиротою.
Ось так Любов свою любов дарує людям.
— То справи Господа. Я лише допомагаю їх реалізовувати, — каже жінка.
Тетяна ПРИХОДЬКО,
село Черче.
