Колись таке близьке та знайоме нашим бабусям ткацьке мистецтво нині поступово відходить у забуття. Все рідше можна почути в сільських оселях монотонний гул коловороток, лежать закинуті без діла веретена, замовкли верстати. Проте є місцини, де й дотепер жевріє стародавнє ремесло. Однією з них – село Видерта. Тож ми завітали сюди, щоб на власні очі побачити, як створюються унікальні в своєму роді ткані вироби, а заразом поспілкуватися з місцевими рукодільницями.
Справжня господиня повинна мати чим і стіл накрити, і долівку застелити
Усього за чотирнадцять кілометрів від центру Камінь-Каширщини, у Видерті, життя йде зовсім іншим плином: спокійніше, більш розмірено, немає притаманного місту гамору, якогось поспіху, метушні. Не дивно, що люди тут із колиски мають нахил до творчості. Адже все тому сприяє.
Взяти хоча б вокальний талант видертців, співочих самородків колективу “Криниця”, котрі понад три десятиліть збирають та примножують народні пісенні скарби рідного краю. Але місцеві жінки не лише гарно співають, чого у них не відібрати, а й також є вмілими ткалями. За словами учасниць колективу, які стали для мене своєрідними провідницями в минуле, цей хист передається від покоління до покоління, від матері до доньки. І навіть тепер, коли, здається, простіше купити готовий вибір, ніж днями просиджувати над його виготовленням, панянки не зраджують давнім традиціям і з приходом зими беруться до улюбленої справи. Разом із ними напрошуємося в гості до Валентини Євчук. У її оселі розташувалася справжня ткацька “майстерня”, точніше столітній верстат, який у вмілих руках господині справно працює на користь домочадцям. Ось і під час нашого візиту відбувалося творення чергової різнокольорової доріжки, якими у будинку встелений чи не кожен метр долівки, наповнюючи його затишним, певною мірою музейним духом. Бо й справді, подібне раніше доводилося бачити хіба у виставковому залі. Своєрідний майстер–клас із дозволу господині оселі показувала вже інша рукодільниця Марія Орлюк. Допомагала колезі Надія Привиденець. За творчою роботою гуртом повідали жінки, чому продовжують займатися цією доволі марудною справою.
– У селі дуже велика мода пішла на подібні доріжки, чи не в кожній хаті їх тчуть. Також є попит на рушники. Жодне весілля, урочистий захід не обходяться без них. Колись казали “то не дівка, що на весілля йде без рушника”. Сьогодні в селі стоїть більше п’ятдесяти верстатів (!), де ви таке бачили? І майже всі в роботі. Однак того не порівняти з минулим. Наші матері, по-правді, днювали й ночували за тим ткацтвом. Як отак посидиш за верстатом — аж руки терпнуть, в плечах болить. Не знаю, де вони здоров’я брали, – пояснюють співрозмовниці.
А тим часом процес триває. У заснованому нитками дерев’яному агрегаті раз по раз щось піднімається, опускається, десь постукує. І так знову і знов. Цікавлюся у майстринь, чи складно було їм опановувати ремесло?
– Бувало всяко, траплялися й кумедні ситуації, – весело відповідає Надія Привиденець. – Пригадую свої дитячі роки, ткала мати рушники, треба їй худобу іти порати. Неня тільки за поріг, а я до верстата. І давай повторювати за нею, вчитися. Згодом прийде і ганить: “А вже, ткачко, ткала?” Ткала, – зізнаюся. “Ох ще раз мені залізь!” Знаєте, тоді – це своєрідна розвага була. Що робили батьки, те й діти. Однак ніколи нас не карали за подібні “бешкети”. Зараз те відходить, мало залишилося людей, котрі можуть передати науку. Та й молодь рідше хоче її опановувати.
Звісно, трапляються й винятки. Скажімо, у родині Валентини Євчук ткацтво вподобали окрім неї самої ще й невістка, та навіть онучки-школярки.
– Як починаю ткати, то невістка намотує на глиці обрізки від одягу, з яких потім виготовляю доріжки. Онучки – четвертокласниця і п’ятикласниця — теж допомагають. Тільки приходять зі школи, одразу за верстат. Нерідко сперечаються між собою, хто буде пробувати ткати, – посміхається Валентина Василівна.
Особливо клопітним власне хобі жінка не може назвати, звичайно, їй доводиться посидіти, поміркувати над візерунками. Але більшість імпровізує, бо якогось автентичного, видертського стилю просто немає. Приклади місцеві ткалі беруть з того, що бачать довкола.
А яка ж робота без пісні
Дізнавшись кілька секретів стародавнього ремесла, прямуємо до будинку керівниці колективу “Криниця” Любові Зубач. У сільській хаті розпочинаються типові старосвітські вечорниці. Зійшлись на них учасниці гурту, аби показати, як у давнину підготовлювали основу (нитки) для прядіння. Процес цей не менш цікавий та складний. Поки одна жінка чеше льон, інша пряде нитки на прядці, там формуються мітки. І вже з льняного волокна з’являються доладні клубки ниток.
“Заспівайте трохи, а то сидите сумненько”, – звертається до присутніх одна з робітниць. Господою полилася мелодійна пісня: “Попід гаєм зелененьким, там нивонька широченька. На тій нивоньці – льон дрібненький — кучерявий, зелененький. Ми пололи, вибирали і в пучечки пов’язали. Ой дай, Боже, великі роси та й на наші покоси”.
– У нас такі жінки, як їдемо гінчий раз із концерту, особливо здалеку, то станемо пісні співати, чи гуморески розповідати, то каже водій: “ой мені з вами добре їхати. Щено здається виїхав, а вже приїхав”, – мовить Любов Іванівна. Підходить кінець приємній розмові, багато хорошого побачив я протягом невеликої мандрівки. Дай, Бог, моїм співрозмовницям творчої наснаги й надалі.
Олександр ПРИЙМАК,
село Видерта.
Фото автора.
