У 1943-му на волинських землях, так званих колишніх Східних кресах довоєнної польської держави, розгорілася кривава міжетнічна драма. Українські та польські партизани почали протистояння, яке призвело до незліченних жертв серед мирного люду.
Ці події на офіційному рівні Польща визнала “геноцидом”, натомість українці називають їх “Волинською трагедією”.
Вчені обох країн перелічують багато причин, які призвели до жорстокої різанини. Немалу роль у підігріванні українсько-польських стосунків віді-грали спецслужби радянських та німецьких тоталітарних режимів. Аж надто їм кортіло розсварити два народи, які до того жили в одній державі.
“Потрібно зробити все, щоб поляк при зустрічі з українцем хотів його вбити, щоб українець, побачивши поляка, теж палав бажанням його смерті”, — ці слова належать рейхскомісару України Еріху Коху. І так сталося. Поляки і українці почали нищити один одного. Розорювалися людські домівки, палали села, ріками текла кров зарізаних, убитих людей.
Минулоріч українсько-польські відносини на цьому підґрунті історичного минулого несподівано ледве знову не ускладнились. Питання “Волинської трагедії” вкотре постало як одне з головних у перемовинах Києва та Варшави. Польща несподівано виступила вже не лише як адвокат України, а як прокурор. Цікаво, що до цього її пошуковці з інституту національної пам’яті розпочали сотні розслідувань справ вбивства етнічних поляків на українських землях. Стосуються вони і Камінь-Каширського району.
Нещодавно Щеченське відділення інституту національної пам’яті оприлюднило в польських ЗМІ результати свого власного розслідування, яке проводилося з приводу знищення жителів польського села Майдан. Про це поселення сьогодні нагадує лише бетонний монумент у лісовому масиві, встановлений у радянські часи.
Раніше тут тривалий час мирно співіснували жителі польської та української національностей. Більшість з них були поляками. Були також змішані сім’ї. Жителі Майдану також мирно жили і з сусідніми селами.
Етнічні відносини, відзначають поляки, чомусь різко загострилися у роки війни. І ось вранці 23 серпня 1943 року сюди прийшли невідомі і влаштували криваву драму. Хто були ці нелюди — сьогодні вже не скаже ніхто.
Поляки припускають, що село винищили українські націоналісти. Втім, останні в жодному своєму звіті це не відобразили. Натомість наші краєзнавці чомусь мовчать! Надто ця подія оповита багатьма таємницями.
“Село оточили, його жителів зібрали у приміщенні місцевої школи під приводом зборів. 10 чоловік з них було відлучено з гурту та відправлено в одну із сільських стодол копати яму. Потім туди заводили по черзі людей. Приречених вбивали тупими предметами і кидали у котлован. Тих, хто хотів врятуватися втечею, добивали із вогнепальної зброї,” — констатує слідчий польського інституту пам’яті.
Після вбивства село зазнало пограбування, його спалили разом із стодолою, в якій були тіла замордованих. Ті з людей, які вціліли, пішли рятуватися до радянських партизанів.
Загалом того дня загинуло щонайменше 139 жителів Майдану, серед яких були і українці за національністю. Найстрашніше, що серед жертв — аж 55 дітей. Найменшому з них не виповнилося і року.
Цікаво, що висновки польського слідчого інституту пам’яті у цій справі мало чим відрізняються від тих, які поширювалися у радянські часи. Гіпотеза стара — жителів поселення Майдан винищили на етнічному підґрунті. Проте він так і не зміг визначити конкретних виконавців цього страшного людовбивчого злочину. Тому розслідування було припинено.
Чомусь польська сторона не згадала про перебіг подальших подій, до яких опосередкований стосунок мають вцілілі жителі цього поселення. Йдеться про український рахунок жертв у цьому протистоянні. Адже поляки за Майдан помстилися не конкретній військовій силі, а мирним українським селянам. Польські поліцаї, які служили у лавах Вермахту, разом із німцями через деякий час практично знищили довколишні села Верхи, Карасин, Карпилівку та Стобихівку. Кажуть, що це почалося після того, як до Каменя-Каширського, до своїх, дісталися два молодих поляки і розповіли про події у Майдані. А в знак відплати польські поліцаї намовили німців на каральну акцію.
Особливо дісталося найбільше в той час Верхам. 4 вересня 1943 року близько 7 години ранку це село, в якому налічувалося 260 дворів з населенням 957 чоловік, спочатку бомбардували німецькі літаки. Потім на 6 автомашинах сюди прибули карателі. Виставивши кулемети, вони почали методично розстрілювати людей, які зважилися втікати. Тих, хто затаївся, добивали багнетами. Особливою жорстокістю відзначилися польські поліцаї на службі у гітлерівців. 87-річна жителька Ганна Миколаївна Купріянчик пригадала, як це було: “Німці з поляками селом розійшлися і давай стріляти, хати палити. В одному кінці з кулемета строчать. Тітка моя рідна з двома дітками у грядках зачаїлася, ховалася. Сусідський хлопець був iз нею. Німець побачив, пістоля до його голови приставив. А тітка давай проситися, вмовляти, що ні в чому вони не винні. Німець їм у відповідь: “Тихо, тихо, кобіта, бо там пани йдуть”. І не зачепив їх. А ось там, де поляки йшли, нікого не щадили, нікого живим не зоставили”.
Того страшного дня було вбито близько 80 жителів Верхів. Німими свідками знищення села у далекому 1943-му зараз стоять старі хрести та пам’ятники на цвинтарі біля церкви.
…Далі через ліс на підводах німці з поляками попрямували на Карпилівку і Карасин. Дотла спопелили ці села, знищили тут дерев’яний православний храм разом із священиком.
Олесь Федорович.
Фото з архіву.
