Сьогодні в цьому сивочолому чоловікові складно розпізнати солдата, який зі зброєю в руках тримав оборону і йшов в атаку. Роки мирного життя згладили всі видимі сліди побаченого та вистражданого на обпаленій сонцем афганській землі. Однак його серце ще й досі болить від спогадів про ту жахливу війну.
Олексій Базильчук — із тих, кого в народі називають “афганцями” – учасник найбільш суперечливого збройного конфлікту минулого століття. Дев’ятнадцятирічним юнаком він потрапив до числа тисяч радянських солдатів і офіцерів, які першими вирушили у далекий та невідомий Афганістан виконувати інтернаціональний обов’язок. Правда, куди всіх направляють, тоді знали лише одиниці. Решта потайки здогадувалися, хоча й до кінця не вірили, адже спочатку командування запевняло хлопчаків, що їх просто переводять служити в південні республіки “великого і могучого”, де сонце, пісок і красиві пляжі.
… Частково це виявилося правдою. На армійців і справді чекали сонце, пісок, а ще жорстока реальність війни: кров, біль та смерть. Зовсім скоро вони дізналися, як це під шаленим градом куль виносити поранених товаришів з поля бою, стримувати щораз потужніший натиск ворога, засинати під вибухи мінометних бомб і щиро сподіватися, що не загинеш тут, на чужині.
Шукали романтики, а знайшли смерть
Олексій Вікторович не звик приховувати правду, тому й про свої афганські будні розповідає відверто, без прикрас. Часом ті оповіді шокують. Та коли мова йде про війну, тут не до романтики. Сільський хлопець із багатодітної родини рано спробував на смак доросле життя, воювати пішов “за власним бажанням”, точніше згоди на це в нього ніхто і не запитував. Одного грудневого дня їхню групу таємно перекинули в передмістя Кабула (столиця Афганської республіки). Лише сидячи на борту літака, в колі таких самих “добровольців”, він нарешті усвідомив, які завдання має виконувати. Тоді, зізнається, стало трохи лячно. Але назад вороття вже не було…
– Сам я родом із Видерти. Батько хворів, то ми з меншим братом старалися всю роботу самі виконати: косити, зорати, заволочити, бо ж в селі жили. Тим паче старші брат і сестра на той час покинули дім. Закінчивши школу, подався далі вчитися на геолога в Антрацит Луганської області. Потому тут і працював. А 12 травня 1979 року мене призвали до армії. Так з Луганщини потрапив служити в Чернігівську область, на Гончарівський полігон. Через півроку розпочалася операція в Афганістані. Нас із Гончарівська було 12 чоловік-добровольців, які туди поїхали в перших лавах. На початках нічого толком не пояснювали. Сказали, що переводять служити на південь. Тільки перед посадкою на борт літака, коли стали роздавати автомати, гранати, бронежилети, зрозуміли: тут щось не те. Згодом офіцери проговорилися: “Хлопці, їдемо на війну”.
Кілька годин льоту, тисячі подоланих кілометрів і ось транспортний ІЛ-76 безпечно приземлився в Баграмському аеропорту. Зморені солдатики з подивом розглядали довколишні краєвиди. Вони ще не знали, що чекає на них далі… А потому було справжнє пекло, де людське життя не вартувало й копійки, де товариші гинули на твоїх очах, а на кожному повороті гірського перевалу чатувала підступна смерть.
– В основному летіли молоді, вісімнадцятирічні хлопчаки, які ще життя не бачили. Такий вік, звичайно, у кожного кров грала, хотілося понюхати пороху, відчути пригод, але ніхто не думав, що може так бути. Коли радянські солдати тільки прибули, афганці нас вітали, сприймали за визволителів, казали: “Шураві – хорошо, Америка – плохо”. Можна було вільно зайти в аул, поспілкуватися з місцевими. На той час місцева влада їм вже добряче обридла. Верхівка багатіла, а простий люд виживав, бо клімат, природні умови не дозволяли там займатися сільським господарством, про економіку, транспорт – годі говорити. Більшість не те що військову техніку, залізниці ніколи не бачили. Всі пересувалися на конях чи віслюках. Афганці — робочі люди. Коли б їм нормальних керівників, то держава процвітала… А потім все перевернулося з ніг на голову. Як тільки наставала ніч, так якась частина вела перестрілку з душманами. Також з Пакистанської сторони нерідко виїжджали танки чи БТРи і починали обстріл. То наші відповідали їм вогнем з протитанкових гармат “Рапіра” . В атаку ми не ходили. Зазвичай супроводжували колони. Розвідка афганська працювала дуже справно. Наперед вивідували, якою ущелиною їхатимуть війська, і там робили засідки. Хитро робили… знали, що в передку іде броньована техніка, а позаду солдати. То вони “бронь” пропускали, а по решті відкривали вогонь. Відстрілялися — і в колодязь. В Афганістані під землею існують цілі мережі зрошувальних каналів. Деякі — до 30 метрів у глибину, там можна легко підводою з кіньми проїхати. Душман зробив свою справу, і туди. Поки підійде підмога, ворога вже й слід простив. Потім хлопці розгадали ту хитрість, знаходили колодязь і закидали його гранатами.
До болю знайома історія, чи не правда? Кожен із нас бачив щось подібне в фільмах, знятих за мотивами афганських подій. Напевне гадаєте, що зараз ми вкотре згадаємо геройський подвиг ветерана – і по всьому. Поспішу розчарувати. Війна – це брудна справа, яка прикрашає її учасників лише шрамами, каліцтвами, ламає тіла та душі. Пану Олексію вона залишила на спомин хворе серце, яке, незважаючи на пережиті страждання, зберегло віру в добро.
– Полковник нам казав, коли приземлялися: “Стріляйте, стріляйте, а там розберемося, хто свій, а хто чужий!” А як потім пояснювати матерям, чому загинули їх сини, від чиїх куль? У Радянському Союзі ніколи не рахували жертв. Ніхто не думав, що людське життя – це найбільша цінність. Коли там поранених повстанців наші вояки добивали саперними лопатами. Я ще розумію, якби це за свій народ воювати, то так. Тому й ішла відповідь з боку місцевого населення, – розвінчує міф про романтику на полі бою співрозмовник. – Знаєте, сучасні кінострічки про Афганістан не мають нічого спільного з реальністю. Це просто хороша картинка. Війна – вона жорстока. Там — або ти, або тебе.
Про ті бойові операції чоловік воліє не згадувати, хоча це і важко. Навіть через три десятиліття війна не відпускає, повертає на бойовище у снах. До найменших подробиць закарбувалося у пам’яті Олексію Базильчуку побачене в Афганістані, які поранення отримали його співслуживці, хто не повернувся із завдань та як до останнього рятував життя свого товариша, котрого продірявило аж п’ять ворожих куль.
– Ми в тому бою п’ять чоловік втратили. З роти кожен сьомий, або поранений, або вбитий. Багато з них мої товариші. Татарин Бахипов, разом ліжко до ліжка в палатці стояли, то отримав п’ять поранень, я його рятував, перев’язував, і все це під постійним обстрілом. Коли довелося вивозити, то ніхто не наважувався це зробити. Якось доставили до найближчого аеродрому. Ось так по злітній смузі мчали, ризикували, що потрапимо під літак, але все минулося. Та через чотири дні він помер у госпіталі.
Повернення
Колони, перестрілки з душманами, хвилини відносно спокійного життя в частині. У такому ритмі для Олексія Вікторовича і минув рік служби в Афганістані. Нарешті настала мить повернення додому. Про неї він згадує з неприхованою радістю. Зізнається, що того останнього рейсу чекав найбільше.
– Поверталися транспортним літаком. Для захисту рейс супроводжували два винищувачі. Летіли вночі. Через кілька годин льоту до нас зайшов пілот і повідомив: “Товариші бійці, вітаю на радянській території”. Ви не уявляєте, скільки тоді радості було. Коли сіли в Ташкенті, то хлопці землю цілували, плакали, як малі діти. Кожен із нас дивувався, що залишився живий.
Афганістан прийшов і в Україну
Війна, яка ось уже четвертий рік поспіль триває на сході України, на переконання пана Олексія, чимось нагадує конфлікт в Афганістані. Там теж говорили про захист братнього народу та відправляли колони добровольців. Сьогодні на стороні “руського міра”, як і проти них свого часу, воюють добре навчені найманці, які цінують тільки гроші.
– За ідею туди не їдуть воювати, там працюють професійні військові, найманці. Шахтарі і трактористи так не воюють. Щоб стати солдатом, треба рік прослужити, досконало знати техніку. При чому сучасну. Я бачив, як виглядає всередині БМП, то там наче в літаку, аби розібратися з усіма тими перемикачами, голову можна зламати.
Впевнений чоловік і в тому, що колишні афганці-східняки і росіяни на боці сепаратистів не воюватимуть, як би це не намагалася спростувати ворожа пропаганда.
– З нами в Афганістані були росіяни, хлопці з Донецької, Луганської областей, то ми стояли один за одного, як брат за брата. Я знаю, що вони туди воювати не пішли.
Має чоловік й своє бачення на причини конфлікту та чому за стільки років бойові дії на Сході України не вдалося припинити.
– Сучасна ситуація в Україні просто ненормальна. Людям говорять “затягуйте паски, підтримуйте військо”. Народ підтримує: закуповує хлопцям тепловізори, бронежилети, взуття. А верхівка й далі багатіє, техніки не вистачає. Скільки можна?! Директор мільйони отримує, а проста людина — кілька тисяч. Вивели б країну із кризи, а потім такі зарплати собі робили. Тоді б не так образливо було… 2014 року ті, хто сидів при владі, нічого не зробили, аби уникнути жертв, аби тієї війни не було. Війна ніколи не приносить добра. Люди, які не бачили смерті, сприймають війну через рожеві окуляри. Багато серед нас є “героїв”, які рвуть горлянку, що “коли б потрапив туди, то такого б наробив”. Та нічого б ти не наробив. Перша куля — і тобі кінець. Нічого героїчного на війні немає.
Олександр ПРИЙМАК,
фото автора.
