Незалежна громадсько-політична газета

Чи не стануть села після децентралізації суцільною пусткою?

3 (1)Прочитавши в газеті “Полісся” серію публікацій щодо децентралізації, об’єднання в територіальні громади і причини гальмування цього процесу на Камінь-Каширщині, хочу висловити і свою думку та окреслити позицію з означеної теми.

Свербіж адміністративних реформ завжди не давав спокою чиновникам. Упродовж ХХ століття різні вороги не раз намагалися зігнати українців з їхньої землі. Якщо цього не вдавалося досягти голодоморами і війнами, то вигадували різні укрупнення, об’єднання, так звані адміністративно-територіальні реформи. Мета апологетів (захисників) таких змін була одна — знищити село як джерело духовності, інтелекту, культурної ідентичності народу та вивільнити вгіддя для гешефту зі світовими гендлярами. І так триватиме доти, доки влада не стане по-справжньому народною.
На жаль, нові “реформатори” не знають і погано вивчають історію розвитку сільського виробництва. Сучасні автори ідеї об’єднання громад, яку дуже активно просуває Володимир Гройсман, не уявляють, або ж свідомо готують і впроваджують смертельну програму для села, а значить і для України. Ось що каже з цього приводу академік Академії економічних наук України, професор Володимир Пилипчук: “Постулат (закон) економіки, виголошений паном Гройсманом (що інфляція є наслідком зростання економіки), — в економічній теорії ВІД-СУТНІЙ… Тому Гройсмана слід або висунути на здобуття Нобелівської премії (якщо він надасть свої наукові розробки, що підтверджують постулат Гройсмана), або, найімовірніше, його слід гнати з посади НЕГАЙНО. Бо інакше цей офшорний знахар із неповною середньо-базарною освітою стане могильником багатьох надій українців”.
Моє покоління дітей війни за своє життя пережило багато адміністративних реформ, які приносили у народне господарство тільки руйнації: реформа (яка, правда, не відбулася) 1951 року “Про будівництво і благоустрій у колгоспах”; реформа 1953 року “Про здійснення заходів з організаційно-господарського та матеріально-технічного і кадрового зміцнення колгоспів і МТС…”; реформа адміністративно-територіального переділу областей і районів початку 60-их років минулого століття, до якої додалася ще одна біда всього народу України “Про досвід вирощування кукурудзи на зерно”. Було дано команду у два-три рази збільшити площі під кукурудзу. Без будь-якої підготовки, розрахунків, без спорудження сховищ… Скажімо, у 1962 році отримали гарний урожай, але його збирали всю осінь і зиму і закінчили до 1 травня 1963 року. Через це не посіяли потрібної кількості ранніх зернових і в 1964 році залишилися без хліба. Моє покоління добре пам’ятає смак буханців, які пекли з ячменю, кукурудзи, гороху, додаючи 10-15% пшеничного борошна. Білий хліб призначався виключно дітям і хворим на виразку шлунка.
Хтось “підставив” Хрущова? Напевно, ті ж сили, що тепер “підставляють” Порошенка.
Починаючи з 1991 року, Україна перебуває в стані постійного реформування. Але, на жаль, вони, ці реформи, повернуті голоблями назад. І сталося так тому, що їх провідники від Кравчука до Порошенка не змогли запропонувати суспільству нічого нового. Леонід Кравчук шляхом так званої ваучерної “прихватизації” розпочав масовий розвал народного господарства країни, заклав фундамент національної олігархізації. Антинародним шляхом з постійними потугами до узурпації влади пішов і другий президент Леонід Кучма, котрий впродовж двох каденцій успішно завершив розпочату попередником “прихватизацію” в промисловості і безглуздими реформами вщент розорив одне з найкращих у Європі багатогалузеве сільськогосподарське виробництво. Цивілізований світ досі не бачив такого варварського знищення власних виробничих потужностей, створених багаторічною каторжною працею кількох поколінь українського народу. Над Україною пронеслася смерчем чорна хмара рейдерської “прихватизації” підприємств, розграбування і нищення колгоспів, радгоспів. За прикладами далеко ходити не треба — зокрема у нашому районі не зосталося жодного колективного господарства. Титулу найлютішого ворога свого народу і країни заслуговує той правитель, внаслідок бездарної і злочинної діяльності якого в Україні знищені тисячі підприємств. Серед них лише у нашому районі — льонозавод (найпотужніший льонопереробний комплекс у Західній Україні), завод продтоварів з виробничою маркою найкращого за смаковими якостями квасу, хлібозавод, маслозавод, деревообробний і комбікормовий заводи, районна друкарня… Тисячі наших земляків втратили робочі місця, а українська економіка — якісну продукцію і доходи в бюджет.

Організаційні процеси в рамках нової реформи в нашому районі добряче буксують. Селяни розгублені і насторожені: чи не вийде, як зазвичай — хотіли, як краще, а вийшло, як завжди. Найбільше людей лякає те, що згуртування кількох сіл в одну громаду знищить ту мізерію, що у них залишилася, — “неперспективну і малокомплектну школу, дитсадок (у якому мало діток), сільську раду й ФАП. Наші села й без того стрімко знелюднюються, то чи не стануть після тієї реформи суцільною пусткою?
Одні представники владної еліти розповідають, що адміністративна реформа буквально озолотить громади й розв’же мало не всі проблеми села. Інші запевняють, що об’днання територіальних громад — це урбанізація України, лік-відація частини малих сіл і селищ, а також звільнення сільськогосподарської землі від тих, хто на ній трудиться. Тож кому вірити? Селяни намагаються розібратись, але в них це не дуже виходить. Але в головному, здається, вони не помиляються. Вже, як мовиться, й котам зрозуміло, чому в державі хронічно бракує коштів на утримання сільської “соціалки” — освіти, медицини, тощо. От і вирішили “нагорі” спихнути тягар її фінансування на самих селян разом із відповідальністю за це. А замаскували це хитродійство гарними словами про розвиток демократії європейського типу і надання більших повноважень місцевій владі. А повноваження без коштів — пшик. То що ж нам робити з такою територіальною “демократією”? Вихід один: боротися за свої права, відстоюючи істинні європейські демократичні цін-ності, аби ніякі тимчасові пастухи, найняті владою, не цьвохкали перед нашими очима батогами. Ми — не їхня власність.
Реформи на селі треба проводити для людей, а не для галочки. Але поки інтелектуальний рівень нашої правлячої еліти буде таким низьким, як тепер, то про економічне диво годі й мріяти. Кращого способу підвищити ці якості, ніж замінити шляхом демократичних виборів, поки що не існує. Ми маємо шанс. Та чи не продамо його за гречку, як уже було не раз?
Сьогоднішні спроби об’єднання мені радше нагадують об’єднання не територіальних громад, а голів сільських, селищних, місь-ких рад. А ми, пересічні люди, для них просто електорат. Без створення реальних територіальних громад і зміни виборчого законодавства для місцевого самоврядування, на мою думку, не може бути ніякого об’єднання. А як ти думаєш, читачу?
Віталій НЕСТЕРУК, голова Камінь-Каширського районного відділення Всеукраїнського об’єднання ветеранів.

Please enter banners and links.

ПУБЛІКАЦІЇ

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *