Незалежна громадсько-політична газета

Єпископ Антоній – предок, гідний прикладу

сссЗакінчення. Поч. в №№9,10.

Неочікувана зустріч
Лише через кілька років місце перебування душпастиря випадково відкрилося завдяки Петрові Дмитруку.

– Наприкінці та в перші повоєнні роки я служив у війську зв’язковим. Моя частина перебувала в Чехословаччині, у Карлових Варах. Дисципліни серед солдатів вже не було такої. У вихідні нас часто водили у місто на вистави, концерти. Перед цим старшина щоразу перевіряв, аби мали охайний вигляд, начищені до блиску чоботи. Туди вели строєм, а назад вже нікого не можна було піймати. Якось, йдучи із товаришем вулицею, помітив православний храм. Там саме відбувалася служба. Кажу: “Давай послухаємо?” На це він лише гаркнув: “Что тебе там надо!” Наполягаю на своєму. Коли ж згодом приглядаюсь, у храмі править хтось знайомий. Не повірив власним очам, серед прихожан стояв сам Антоній. На радощах так і закричав до товариша: “То ж наш Камінь-Каширський єпископ!”
Петро Григорович не помилився. Наприкінці 1945 року Антоній Марценко дійсно перебував у Карлових Варах, де здійснював служіння, як настоятель храму Петра і Павла. На жаль, поспілкуватися нашому краянину з єпископом тоді так і не вдалося. За рік доля закинула Антонія в Росію.

Ярлик зрадника “пришили” і владиці
За надуманими звинуваченнями тоталітарний режим засудив архієпископа до 25 років таборів з повною конфіскацією майна.

Перебування Антонія в Росії є найкоротшою та найтрагічнішою сторінкою життєпису владики. Емігрант на чужій землі, він знову став заручником великих політичних ігор. Лише невелика когорта однодумців і рідних була для нього тією опорою, що додавала сил не здатися під натиском набагато потужнішого ворога – радянської влади. Серед них вже згаданий на початках Микола Кутепов, сестра отця Антонія – Марія, а також найближчі прихожани із храмів Орловської, Брянської та Тульської областей, де владика здійснював своє служіння.
Орієнтовною відправною точкою для опису російського періоду слід вважати початок 1946 року. 17 січня Антоній отримує гарну посаду архієпископа Орловського та Брянського. Влітку того ж року займає Тульську кафедру, котру попередньо обіймав архієпископ Віталій Введенський. Для п’ятдесятирічного Марценка – це шанс нарешті спокійно провести старість. Однак не судилося.
Як людина прозахідних поглядів, прихильник незалежного церковного управління, насамкінець представник українського патріотичного духовенства, він не розумів тих обмежень, що панували в церковному житті радянської Росії. Навіть найменші рішення потрібно було узгоджувати з вищим керівництвом. Найпаче дикістю для Антонія була заборона освячувати водойми під час водохресних святкувань, чого за часів свого життя ще в Україні він не бачив і не пам’ятав ні за польського, ні за німецького панування. Хоча й тоді вистачало утисків.
З перших днів перебування в Росії радянські спецслужби встановлюють за архієпископом цілодобове стеження: його службовий телефон прослуховується, а кожен крок, сказане слово прискіпливо фіксується. П’ятирічна копітка робота зі збору компромату проти Антонія завершується арештом владики. Звинувачення більш ніж серйозне – “зрада Батьківщині”.
Більше року в застінках МДБ слідчі вибивали з Марченка зізнання в неіснуючому злочині, адже про яку зраду Батьківщини можна було говорити: радянської – так її він ніколи такою не вважав, польської – те ж саме. Чи, може, емгебісти говорили про Україну?!
Як зрозуміло з матеріалів слідства, отця Антонія звинувачували в підтримці німецьких окупантів, зокрема, що він закликав населення активно сприяти загарбникам у їх боротьбі проти радянської влади, а ще забезпечував німців військовою технікою, обмундируванням і харчами. При Польщі буцімто допомагав владі поневолювати місцеве населення. Згодом совіти тішились, що завдяки вправності слідчих “непокірний піп” свою провину повністю визнав.
Одразу за цим винесли вирок. Рішенням військового трибуналу військ МГБ Тульської області від 4–5 червня 1952 року Марценко був визнаний винним і засуджений до 25 років таборів із повною конфіскацією майна. Відбувати покарання органи безпеки таємно відправили владику в ОзерЛАГ МВС СРСР (підрозділ ГУЛАГу).
Напевно, ми ніколи не дізналися б, як минули останні роки життя Антонія Марценка, якби не старання особистого секретаря — Миколи Кутепова. Після року ув’язнення отця Антонія Миколі вдається налагодити листування зі своїм духовним наставником. Так у листі від 4 грудня 1953 року він втішає владику: “Тула згадує про свого архіпастиря і молиться, щоб Господь укріпив його і дав сили для випробувань”.
У відповідь Антоній скаржиться на погане здоров’я та побутові умови. Згодом його стан лише погіршується, особливо докучають ноги, тому постійно пересувається з паличкою.
У цей час не покидає спроб добитися звільнення брата сестра Марія. Для цього навіть звертається до московських чиновників. Справа просувається успішно і все вказує на те, що зовсім скоро Антоній полишить табірні застінки. Додавав оптимізму й той факт, що опісля смерті “вождя всіх народів” Сталіна настало певне послаблення у ставленні до в’язнів, а несправедливо засуджених почали достроково відпускати на волю. Зважаючи на поважний вік і тяжку хворобу, владика теж мав таке право.
Вже у серпні 1954 року Антоній сповістив свого вірного товариша, що через кілька місяців його відпустять. Та 19 грудня серце владики перестало битися…

* * *
Тільки через 40 років справу отця Антонія нарешті переглянули. З’ясувалося, що доказів провини в зраді Батьківщині там немає.

Олександр ПРИЙМАК.

Please enter banners and links.

ДОЛІ ЛЮДСЬКІ

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *