Незалежна громадсько-політична газета

Єпископ Антоній – предок, гідний прикладу ПРОДОВЖЕННЯ

Сьогодні ми продовжуємо розповідь про єпископа Антонія Марценка. Людина незвичайної долі, інтелігент вищої проби, патріот, до останнього подиху відданий власному народу. Понад півстоліття він віддав служінню Богу, духовній боротьбі за правду, а ще втіленню мрії всього життя, аби українська православна церква була незалежною. Завжди відкритий, владика не боявся щиро казати владі правду. За що совіти оголосили його “зрадником Батьківщини”. Правда чиєї, ось питання?

6_18_003

На захисті національної церкви
Звичайно при висвітленні такого важливого питання, як духовно-просвітницька діяльність єпископа Антонія на Волині та кращого розуміння причин його заслання, безперечно не випадкового, одних спогадів очевидців мало. Тут в пригоді стають напрацювання представників української історичної школи в діаспорі, котрі зібрали чималий фактичний матеріал про цей період життя владики. Не оминув я увагою також наукові “розвідки” радянських дослідників, однак стверджувати про їх незаангажованість та правдивість поданих висновків – годі.
Середина 20-х років минулого століття, коли Антоній Марценко отримав сан єпископа із кафедрою в Камені-Каширському, для західноукраїнських земель – час польської колонізації. З приходом сюди, нова влада починає активно створювати адміністрацію та насаджувати власні порядки. Стосувалося це не лише політичного устрою, економічних відносин, а й церкви, освіти, зокрема релігійної, котру намагаються полонізувати. Так від керівництва православних семінарій вимагається провести реформи і збільшити кількість предметів із польською мовою викладання, а викладачів – стимулювати семінаристів до вивчення історії, культури, традицій Польщі, тощо. Чи міг на це пристати отець Антоній – тоді ректор очолюваної ним Волинської семінарії у Кременці (українського закладу, як за складом, так і духом. – Авт.)? Напевно, що ні. Хоча останній і мав польське коріння, по батькові Францу. Тому єпископ потрапив у немилість до влади, а згодом висланий в поліську глибинку (за офіційним поясненням причиною звільнення були проблеми із його психічним здоров’ям. – Авт.).
Частина заокеанських дослідників дотримуються іншої думки, та вважають, що це не було вигнанням, або засланням, а радше спроба Синоду Поль-ської автокефальної Православної Церкви врегулювати канонічний статус отця Антонія. Адже той, здійснюючи духовну опіку над волинянами, зокрема і жителями нашого міста, все ще мав сан єпископа Люблінського. Тому 31 травня 1930 року створюється Камінь-Каширське вікаріатство Поліської і Пінської єпархії на чолі з єпископом Марценком.
Правда, з умовою, що останньому заборонено здійснювати богослужіння за межами Милецького монастиря, також вести листування зі священиками і благочинними Камінь – Каширського повіту.
Щоб трохи задобрити та привернути на свій бік непокірного владику, вже 17 листопада того ж року Синод дозволяє Марценку повернутися до Каменя-Каширського, його кафедрою став храм Пророка Іллі. Відтепер ім’я єпископа згадувалося у всіх церквах міста.
Однак Антоній розумів, що такі поступки – лише спосіб упокорення і не варто чекати добра від нової влади. Він все більше переконувався: для того, аби зберегти власну національну ідентичність, українцям слід націоналізувати церкву. Інакше вона перетвориться на філіал ворожої пропаганди, а незгідних поступово змістять кудись подалі. Підтвердження цьому довго чекати не довелось. На початку квітня 1934 року за вимогою поліського воєводи звільняють помічника владики протоієрея Андрія Пінькевича. Замість нього призначають протоієрея Іоанна Бекіша. Попередньо самого Антонія відправляють на служіння в Гродно, але поки не позбавляють титулу “єпископ Камінь-Каширський”.
Звичайно, така патріотична позиція не могла зародитися в Антонія одномоментно. Українцем за походженням і духом він мислив себе ще на малій батьківщині в Одесі, під час революційних поневірянь, коли ступив на Волинську землю, потому потрапив до нашого міста. Як стверджує Петро Дмитрук, владика намагався спілкуватися з прихожанами зрозумілою їм мовою, часто виголошував проповіді українською. Безперечно, це не подобалося владі. Гоніння на Марценка тільки посилюються. 1937 року єпископа остаточно позбавляють кафедри…
Окремо варто згадати причетність владики до долі преподобного старця Амфілохія Почаївського (Якова Головатюка). За промислом Божим він пішов у монастир, де присвятив своє життя служінню людям, був відзначений Господом даром цілителя, зазнав багато страждань від атеїстів, але залишився незламним духом та до останніх днів рятував немічних від хвороб. І дивним чином продовжує робити це навіть після своєї смерті. Сьогодні Амфілохій вважається православною церквою святим. Одним із тих, хто поклав початок духовної місії святого старця був отець Антоній. 27 вересня 1936 року владика висвятив, тоді ще монаха Почаєвської лаври Йосипа, в священицький сан ієромонаха.

Нові керівники і нові порядки
За німецької окупації Антоній не полишає свої проукраїнські погляди, відстоює ідею створення незалежної української церкви, докладає чимало зусиль, аби наповнити тутешні храми національним духом. У середині 1941 року він приєднується до кола автономістів, які домагалися поновлення прав УАПЦ, втрачених за часів підпорядкування польській православній церкві, та опісля встановлення на теренах Волині радянської влади і приєднання української церкви до Московського патріархату. Наприкінці літа, опісля участі в Почаївському соборі (18 – 23 серпня 1941 року), Антоній повертається в Камінь-Каширський, де оголошує про створення самостійної Камінь – Каширської і Поліської єпархії, а себе – правлячим архієреєм. Одразу ж отець Антоній береться за творення нової ієрархії. Дуже швидко в місті засновують єпархіальну раду на чолі зі священиком Олександром Білецьким. Згодом з благословення владики Антонія при Іллінському храмі починають набір слухачів курсів з підготовки священиків і псаломщиків. Сам же єпископ натхненно провадить просвітницьку роботу серед молоді, навчає її Слову Божому.
Чому німецька адміністрація дозволяла йому такі “вольності” і не знищила, як багатьох членів автономістського руху – сьогодні сказати важко. Історики радянської доби вважають, що лояльне ставлення до себе Антоній отримав завдяки тісній співпраці з німцями, та закидають єпископу перехід на бік колабораціоністів. Зокрема, за твердженнями дослідників, той неодноразово закликав населення коритися новій владі, забезпечував окупантів провізією, одягом і зброєю. В “доказ” вони наводять “слова” Антонія Марценка, сказані під час проповіді 18 липня 1941 року: “Взиваю Вас до вияву і послуху для Влади. Воєнні часи вимагатимуть ще многих жертв, але діло, розпочате в ім’я Боже і з Божою Благодаттю, буде доведено до успішного кінця. Жертви, які конечно треба для осягнення нашої цілі, полягатимуть перед усім на послужному піддаванні справедливим наказам Влади, не противним Божим законам”. Правда, чи належить сказане Антонію – невідомо, як і те, хто з прихожан так дослівно записав проповідь.
Найбільш “гарячі голови” доводять, що при потребі, владика діставав для фашистів навіть танки! Мабуть купував у найближчому магазині, не інакше. Бо де ще на Поліссі, серед боліт і лісів, простий священик міг взяти важку військову техніку. Не врахували, чи спеціально змовчали науковці лише про одне, за весь час перебування в Камені-Каширському німецький гарнізон на озброєнні жодних танків не мав.
Іронія й в тому, що Антоній терпіти не міг німців. На початку війни ті виселяють його з “гірки” в будинок, де зараз розміщене районне управління державної казначейської служби. Переконаний в цьому і Петро Григорович: “У приватних розмовах єпископ скаржився людям, що йому не затишно мешкати поруч із окупантами”. Десь у період між 1942 – 43 роками владика остаточно полишає місто. Для всіх камінь–каширців раптовий від’їзд отця Антонія був неочікуваним. Ще довго губилися жителі в здогадах куди подався душпастир: на Одещину, як вважала одна частина, чи до Росії, як запевняла решта.
(Продовження – у наступному номері.)
Олександр ПРИЙМАК.

 

НОВИНИ

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *