На час виселення хутора Дубицьк (1951 рік) у ньому налічувалося 12 садиб хуторян і 13 будинків осадників, розташованих за межами поселення. Більшість з цих людей уже відійшли у вічність. Багатьом із них судилася трагічна доля, понівечена тоталітарним режимом.
Клеймо “куркуля-націоналіста” приклеїли і сім’ї Солов’їв
Одним із свідків того безчинства є нині сущий Петро Соловей, якого разом з батьками сталінські сатрапи запроторили до Сибіру на заслання як “ворогів народу”. Ось як про це згадує Петро Степанович:
— То був ранок літнього дня. Палало в печі. Ніби зараз бачу, як батько вийняв з кишені сорочки, в яку був вдягнутий, документи і кинув у вогонь. То були папери на землю, метрики наші… Знищував їх, бо не знав, що нас чекає. А головне — за що забирають. Уже в таборі попросив коменданта, а то був колишній фронтовик, показати документ про причину нашого виселення в Сибір. Тоді і дізнався, що репресували його і сім’ю як “куркуля-націоналіста”. А що той “куркуль” мав? Найнеобхідніше для життя — корову, коня. У батька було її 17 гектарів, які на час виселення вже забрали в колгосп.
… Під’їхала машина. Солдати скомандували залазити у кузов. Із нашої сім’ї серед виселенців були тато, мама і я. Моя сестра, тобто батькова дочка від першого шлюбу, жила у баби. Тож так і врятувалася від Сибіру. Пам’ятаю, стріхи на хатах були вже розібрані — тільки крокви виднілися. Батько думав спершу, що нас у село перевозять — була така політика, що з хуторів зганяли. А коли у Камені до КДБ привезли, де зібралося багато машин, то стало зрозуміло, що це не просто переселення. З Каменя-Каширського доправили нас в Ковель на місце єврейського гетто. Охороняли нас тут ніби якихось злочинців — з собаками і зброєю. Протримали з червня до другої половини серпня. А тоді почалася довга дорога до Сибіру. В Омську розділили тих, хто доїхав (багатьох по дорозі похоронили). Частина ешелону пішла у Кемерово. Нас з Омська судном відправили по Іртишу до Тобольська, а звідти — на річку Об. І ось ми вже у районі, що прирівнюється до крайньої півночі — у Ханти-Мансійському автономному окрузі. Ще 70 кілометрів їхали до остаточного пункту призначення, де й почалося підневільне життя. Тут народилися мої брати Дмитро і Микола. Після смерті Сталіна ніби й вільнішим стало життя, але мова серед невільників була тільки про Україну. Коли сходилися старші люди, то говорили тільки про одне: треба вертатися туди, де закопана твоя пуповина.
На рідну Україну, у село Підцир’я, наша сім’я повернулася лише у 1971 році…
Страдницькі дороги родини Мойсея Боснюка
Немало смутку і болю зазнав у своєму житті і Мойсей Михайлович Боснюк. Родом він із села Полиці. Хлопець рано залишився сиротою, тож ходив селами у пошуках заробітку. У Дубицьку йому пощастило — найнявся працювати до хорошого господаря і доброї людини Федора Адамовича Кривдіка. Господарем він був заможним. Поталанило Федору Адамовичу і з дружиною Степанидою Петрівною. Одна печаль — не було у них дітей. Тож коли прийняли до себе в найми сироту та побачили його покірність, працьовитість, одразу ж вирішили усиновити хлопця. Так і зробили. Одружили названого сина з родичкою Степаниди — Прузиною. Незабаром у молодої сім’ї народилися і діти: Надія і Галина.
Біда прийшла несподівано. Помирає дружина Мойсея. Лише десять літ прожили вони разом.
Сільське життя суворе, вимагає немалої, а головне здорової робочої сили. Одружився Мойсей удруге. Обраницею стала Ольга Варчук, молодша за Мойсея на дев’ять років. Зріднилася сім’я новими дітьми — Вірою, Олександрою, Тетяною, Лідією.
Родина працювала і в праці знаходила справжню втіху. Примножувалися достатки. Один лише садок простягався на півкілометра. “Як вродить, бувало, — згадуватиме Галина, — врожаю не перебрати. Поїдемо з батьком у місто на базар продавати садовину — добрі гроші візьмемо.
Заможно жили. Хата простора, білою бляхою крита. У хлівах коні, вісім корів… На жнивах самим не впоратися. Наймали людей, платили, чим могли”.
Родина Мойсея мріяла, що у такому, створеному власними руками, маленькому раю на землі житиме вічно. Але, на жаль, змінилися часи. На поліську землю у 1939-му прийшла нова влада. “Совєтам” хутори — що кілок поперек горла. А приватна власність — це велике зло. Тож і заходилися комуністи її усуспільнювати, тобто відбирати силоміць.
… Був кінець травня 1951 року. Одного дня насвітанку хату оточили представники влади. Звістка ошелешила родину — виселення у Сибір. Попередили, що поїдуть усі, крім найстарших, тобто Федора Адамовича і Степаниди Петрівни Кривдіків. На збір дали декілька годин.
Галина Мойсеївна згадує, як привезли їх у Камінь на Далники (територія нинішньої автостанції) на збірний пункт. Сюди принесе в кошику свіжоспеченого хліба для дітей і онуків їх названа мати і бабуся Степанида.
Боснюків привезли у Ковель і поселили жити у бараках. Спали вони на дивних “ліжках”, схожих на двоповерхові нари: внизу — діти, зверху — старші. Дорослі працювали на будівництві стадіону. Діти ж мусили дихати важким повітрям барака, по обидва боки якого стояли так звані “параші”. Три місяці пробули вивезенці у Ковелі. Потому посадили їх (600 чоловік) у товарні вагони по 60 людей у кожний і, мов худобу, повезли до Сибіру. 13 жовтня прибули у посьолок Польяново Тюменської області. Боснюкам дали хатину, у якій аж кишіло блощицями. Тож стіни обливали кип’яченою водою, аби вивести цю нечисть.
Тут, у Польяново, Мойсею Михайловичу оголошують вирок — довічне проживання на засланні. Йому доручили возити продукти на лісозаготівлі, дружині Ользі довелося працювати на шпалзаводі, а дочки Галина і Надя у перший рік мели “льодянку” — так називали дорогу, яку зливали водою, по котрій возили ліс.
Через рік сестер заберуть від сім’ї і пошлють на лісозаготівлі. Потрапили вони у бригаду земляка Мартина Нечипоровича Дмитрука. “Хороший він був чоловік, — згадує Галина Мойсеївна, — ніколи слова поганого не сказав”.
Так у важкій праці проходили рік за роком. Поліщуки навіть там, на далекій півночі, не втратять любові до землі. Вивезенці корчували пеньки, аби мати клапоть поля. Власною силою завойовували вони сибірську землю і господарювали на ній.
Поволі життя змінювалося на краще. Звиклися. А тут і ще одна новина — вивезенцям дозволено повертатися додому. Легко сказати — повертатися. Кожен думав:”Що чекає мене на батьківщині? Де жити? Як прогодувати сім’ю? Може, краще залишитися тут?” Окремі залишалися. Боснюки вирішили їхати в Україну. Звісно, не усі разом. Першою після довгих років розлуки побачила Камінь-Каширщину Галина. Вона знайде прихисток у діда з бабою, які жили у селі Підцир’я. Згодом повернеться і Мойсей Михайлович з дружиною і дітьми. Не зустрінеться з краєм, у якому народилася, їх маленька донечка Ліда. Вона помре на чужині. Дочка Надія знайде свою долю у Сибіру, звідки поїде жити до Луцька. Мойсей Михайлович купить хатину у Підцир’ї, де й доживатиме віку.
Усе нібито стане на своє місце… Нібито… Влада компенсує, можливо, соту частину насильно відібраного. Але хто, скажіть, поверне оте найдорожче, найсвітліше, що жило у цих людях, — любов до землі?
Славні нащадки хуторян
Як і кожен хутір, кожне село нашої славетної України, Дубицьк теж має своїх синів і дочок, внуків і правнуків, праправнуків, які своїми яскравими долями залишаться в його історії. Вихідці з такого маленького хутора стали дійсно великими і знаковими людьми, знаними за межами району, області і України, всесвітньовідомими особистостями. Серед них:
Володимир ГАРБАРЧУК — професор, доктор технічних наук, один з перших академіків незалежної України;
Леонід ГАРБАРЧУК — аспірант, морський інженер;
Олег ДЕРКАЧ — чемпіон Європи зі спортивної боротьби самбо, призер чемпіонату світу з дзюдо;
Валерій СОЛОВЕЙ — завідувач хірургічного відділення Камінь-Каширської ЦРЛ, заслужений лікар України;
Олександр СОЛОВЕЙ (син Валерія Солов’я)— хірург вищої категорії відділення ендокринної та абдомінальної патології Волинської обласної клінічної лікарні;
Олег Петрович СОЛОВЕЙ — хірург Камінь-Каширської ЦРЛ;
Анатолій Петрович СОЛОВЕЙ — інженер-конструктор СП ТОВ “Модерн-Експо”, м.Луцьк;
Іван Петрович СОЛОВЕЙ — багаторічний директор Камінь-Каширського ВПУ;
Панас Мартинович СОЛОВЕЙ — керівник Камінь-Каширського ВУЖКГ;
Петро Мартинович СОЛОВЕЙ — багаторічний заступник міського голови;
Ігор Петрович СОЛОВЕЙ — головний лікар Камінь-Каширського центру первинної медико-санітарної допомоги.
Віталій НЕСТЕРУК, м.Камінь-Каширський.
