Перша субота лютого. Цього дня, здавалося, усі стежки-дороги звідусіль ведуть лише до Раківліської загальноосвітньої школи. Насправді ж так воно й було: на зустріч з юністю, шкільними друзями, педагогами-наставниками тут зібралися випускники 1968, 1978, 1988, 1998, 2008 років. У душі якесь полохливе хвилювання, наче перед уроком, коли не виконав домашнє завдання. А хвилюватися є чого, адже з окремими друзями дитинства не бачилася кілька десятків літ.
Ось і зустріч. Скільки радості, обіймів, поцілунків… і прекрасна урочиста частина в стінах школи, підготовлена педколективом і учнями саме для нас, випускників. Дуже приємно, що і через 40 років нас ще згадують і запрошують полинути думками в роки дитинства і юності, а ще більше — надихнути жити далі. Діти читали вірші і співали пісень про любов до України, про тих, хто сьогодні захищає її кордони на сході, про тих, хто нині у вузах торує шлях науки, про недоліки і розбудову свого села… У мене не вистачає слів, аби виразити своє захоплення талантом дітей, побаченим і почутим. І за це передусім великих слів подяки заслуговують вчителі, організаторський хист директора школи Олександра Павловича Кузьмича і завуча Валентини Мойсеївни Борсук. А ще за те, що в храмі науки світло і чисто, тепло і затишно, панує аура домашнього спокою. Найщедріші слова вдячності хочеться сказати і педколективу за невтомну, наполегливу, результативну працю, за мудрість, за посіяні зерна знань, добра, любові у душах наших дітей і онуків. І насамкінець слова вдячності прийміть і ви, наші шановні і дорогі діти, які виступали на сцені. Ваші таланти повинні бачити не лише ми, а вся Україна. Я пригадую себе у ваших літах. Важко порівняти тодішніх дітей і сьогоднішніх. Ви на кілька щаблів у своєму розвитку піднялися вище. І це дуже радує. Під час урочистої частини я тихенько запитала у заступника директора школи з виховної роботи Галини Адамівни Хаймик: “Це правда, що я сиджу у школі?” і почула відповідь: “Правда, правда! Це наші учні, а ваші — діти. Ви не Квартал-95 дивитесь по телевізору, а виступ наших вихованців”. Цим усе сказано. Заради того, щоб бодай на якусь мить забути пережиті негаразди і клопоти, варто не нехтувати запрошенням на зустріч випускників, а лишати все і йти до школи, де ці чудові діти творять казку. Власне саме такий казковий настрій я відчула тут, наче Попелюшка на королівському балу. Тож дякую вам, вихованці школи, за подаровану казку, за настрій, за стимул жити за будь-якої “погоди в домі”.
На жаль, не всі змогли прийти цього дня до школи. Окремі з наших шкільних друзів відійшли у вічність. Так само за межу потойбічного світу пішли і окремі наші вчителі. Світла вам пам’ять! Ви назавжди залишитесь у наших спогадах.
Людмила КАРПІК,
випускниця школи 1978 року.
