«Блаженні гнані за правду, бо таких є Царство Небесне».
Новий Заповіт. Восьма заповідь блаженства.
Історія завжди прагне до унікальності. У цьому її геніальність і її трагедія. Вона насичена подарунками і випробуваннями, епохами героїв і поганців. Ось і сьогодні ми спробуємо підняти з її підвалин оповідь про людину, доля якої змусить пишатися усіх волинян, а особливо жителів міста Каменя–Каширського, з яким вона найбільше пов’язана. Архієпископу Антонію, а в миру Олександрові Францевичу Марценку, у житті випало побачити і часи спокою та достатку, і період тоталітаризму, війн, краху моральних цінностей, занепаду релігійності. Та цей хаос не зламав його, а лише показав, що варто боротися. Щастя попереду…
… дарувати тепло людям
Народився Олександр Марценко в Одесі. Мальовничий куточок півдня України, а тоді ще Російської імперії, з його теплом сонця і людських сердець надовго закарбувався у душі маленького Сашка. Можливо, саме тому, подорослішавши, він вирішив дарувати це тепло людям. Коли у 1906 році він вступив в Одеську духовну семінарію, батьки з радістю підтримали починання сина. Закінчивши цей навчальний заклад у 1910 році, Олександр вирішив поглибити свою духовну освіту у Санкт – Петербурзі. Там у 1914 році закінчив духовну академію, здобув ступінь кандидата богослов’я. Остаточно упевнившись, що його місце саме на цій ниві, у 1912 році приймає чернечий постриг з іменем Антоній. Вже того ж року він стає ієродияконом, а наступного отримує сан ієромонаха. Велінням долі з привітного півдня України потрапляє Антоній до суворої півночі Росії, де розпочинає свою душпастирську місію. У 1915 році стає викладачем і помічником інспектора духовної семінарії в місті Ставрополь, благочинним Ставропольської єпархії. Згодом у березні 1919 року отримує сан архімандрита. Отець Антоній стає настоятелем Пінського Богоявленського чоловічого монастиря. Значним є вклад отця і в справу поширення християнства. Близько двох років перебував він у Персії, проповідуючи вчення Христа. З початком громадянської війни архімандрит Антоній виконує обов’язки капелана кавалерійського корпусу військ генерала Денікіна. Доля знову повертає його до рідних країв. Майже рік він здійснює душпастирську місію в Одесі та Ялті. Та з крахом білогвардійців і укріпленням позицій радянської влади у 1920 році Антоній змушений був емігрувати до Туреччини, а згодом – до Сербії.
За патріотизм заслали
в поліську глибинку
У 1922 році отець Антоній приєднується до лона Польської православної церкви, яка тоді була у складі РПЦ (Російської православної церкви) і переїжджає в Польщу. Того ж року стає настоятелем Олександро-Невського кафедрального собору в Варшаві. Деякий час перебував також у Вільно (Вільнюсі) в монастирі Святого Духа, здійснюючи душпастирську місію. З 25 лютого 1923 року Антоній – єпископ Люблінський і вікарій Варшаво-Холмський. Єпископ Антоній був прихильником ідеї національності та автономності в управлінні церков, тому з радістю підтримав проголошення 1 листопада 1924 року автокефалії Польської православної церкви. Не полишав він і викладацьку справу, прищеплюючи зерно віри молодому поколінню. У 1924 році Антоній – ректор Віленської духовної семінарії, згодом, через два роки, — Волинської, з якої бунтівний єпископ був вигнаний через непорозуміння з вищим керівництвом, а фактично через його несприйняття процесу полонізації духовної освіти, який проводився в той час. До цього Антонія намагаються відправити в глибинку Волинського краю, призначаючи у 1925 році єпископом Каменя–Каширського. Згодом у 1930 – архієпископом і вікарієм Пінсько-Поліської єпархії. Як склався його життєвий шлях в цьому, тоді ще невеликому поліському містечку, достеменно невідомо. На жаль, вже давно залишили цей світ ті, хто був знайомим з отцем Антонієм і став очевидцем його духовної місії. Та той факт, що близько десяти років він віддав служінню саме цій поліській землі, вказує на те, що місія ця не була даремною.
На покуту не пішов, бо
не було за що каятись
З першим приходом радянської влади на землі Західної України релігійне життя на Волині кардинально змінюється. Архієпископа Каменя-Каширського, автономіста і прихильника автокефалії церкви змушують їхати в Москву з покутою за спробу відмежуватися від Московського Патріархату. У Москві він приймає участь у блюзнірській за своєю сутю, організованій не без підтримки і контролю комуністичної влади, соборній зустрічі місцеблюстителя патріаршого престолу Сергія з духовенством Прибалтики, Західної України та Західної Білорусії, на якій останній повчально наставляв своїх відпалих чад і змушував повернутися до лона «єдиної церкви». Та це не зламало отця Антонія. Разом з єпархіальним Чернігівським архієреєм Симоном (Іванівським) та митрополитом Олексієм (Громадським) після свого повернення він гостро критикує і засуджує нападки митрополита Сергія (Старогородського) на «розкольника» – автокефального владику Полікарпа (Сікорського), якого Сергій засуджував за прагнення відродити українське православ’я. Ось текст відповіді отців митрополиту Сергію, які були більш далекоглядними за останнього: «Своїм виступом митрополит Сергій санкціонує сьогодні, – наголошувалось у відозві, – для Москви тривалий кривавий Кремлівський терор проти християнської релігії, проти Церкви і всіх віруючих».
У кожного народу
повинна бути своя церква
У роки гітлерівської окупації архієпископу Антонію судилося стати одним із творців автокефалії Української церкви. У 1941 році разом з митрополитом Олексієм (Громадським) та архієпископом Полікарпом (Сікорським) він пропагує ідеї українізації церковного життя на теренах Волині. Того ж року Антоній — учасник соборної зустрічі українського духовенства в Почаєві, на якій вирішувались важливі питання щодо місця та значення церкви в умовах окупації, а також особливості злуки і створення єдиної Української автокефальної православної церкви. Через декілька місяців — іншого собору у Ковелі, який дав початок діяльності Української автономної православної церкви. Закінчення війни і другий прихід комуністів стали для Антонія часом еміграції. У 1945 році він проживає в Румунії і Чехословаччині. Та недовго міг втриматись отець Антоній на чужині, тому у 1946 році знову повертається в Україну. Цього ж року його призначають архієпископом Орловським і Брянським, згодом – Тульським. Прагнучи прихилити на свій бік бунтівного архієпископа, духовні владики з прямої вказівки партійного керівництва нагороджують Антонія правом носіння хреста на клобуці – високою церковною нагородою, якою б пишався навіть митрополит.
Кати знищили, а могила й досі невідома
Можливо, так би і жив він у цій російській окраїні, наставляючи людей у вірі й правді. Та радянська влада не пробачила непокірному архієпископу його автономістських, державницьких поглядів, який розумів, що власна церква – це запорука власної держави. 3 грудня 1951 року енкаведисти таємно заарештовують Антонія. З весни наступного року його фактично звільняють від управління єпархією. А далі — етапи, концентраційний табір, в який отця Антонія за його душпастирську місію і непокору атеїстичній владі запроторили на довгі 25 років. Та вже не судилося повернутися йому у рідні землі. Як і тисячі безневинних, він без суду і слідства був розстріляний у 1954 році і похований десь у забутій братській могилі. Дійсно, мученицькою смертю за віру закінчив свій життєвий шлях цей борець автономності і державності. І лише через сорок років отця Антонія було реабілітовано. Не забуде пам’ять нащадків його діяння, як і не стерті будуть сторінки його життєпису. Вічна пам’ять тим, хто життя своє поклав заради віри й правди.
Підготував Олександр ПРИЙМАК.
