У кожному колективі, громаді є хтось, хто йде попереду, хто започатковує нову справу та веде за собою інших. У плині часу, в повсякденних клопотах ми забуваємо про них – тих, хто прокладав першу борозну, торував дорогу в незвідане. Своє дослідження я присвячую саме таким людям мого рідного села Кримне та сусідньої Брониці. Бо вони – сіль солі землі, першовідкривачі та зачинателі.
Відлуння сивої давнини
Вікопомний Нестор Літописець свого часу дав нам відповідь, “откуду есть пошла Руская земля и хто в ней почал първъе княжити…”. І ми йому безмежно вдячні. Однак здебільшого не переймаємось тим, коли та звідки пішла наша рідна земля, хто були ті перші, які її загосподарили? Останнім часом багато краєзнавців і просто допитливих людей зайнялися дослідженнями свого родового коріння, вивченням історії поселень, де вони мешкають або де народились. 2011 року з Божою поміччю та при допомозі небайдужих людей мені вдалося видати книгу “Кримно і Брониця: минувшина та сьогодення”, у якій спробувала зазирнути і в родові пракорені, і в історію виникнення та розвою цих населених пунктів. Як видається, то лише перша заявка на більш ґрунтовне й глибоке дослідження цього невивченого материка. Весь час не давала спокою думка більш конкретно сказати про наших предків, які першими посіли цю землю.
Що ми знаємо про першопоселенця Кримного Шахна? Тільки те, що він, виходець із Воєгощі, освоїв колись підвищену ділянку серед пралісу та заснував свій хутір. Усе решта – то наші припущення та уявлення. Ніяких документів про цей чин не збереглось. Однак можна з певністю сказати, що це була людина неординарна, вольова, цілеспрямована і небоязка, яка вміла бачити перспективу і знала, як досягати поставленої мети. Центральна й немала давня вулиця села – його імені: Шахни. У множині. Отже, синів, онуків, правнуків було в нього чимало. І всі вони трималися роду та селилися поруч, засновуючи нові хутори, з яких згодом утворилася вулиця, що стала визначальною, головною у майбутньому селі Кримно.
М. Теодорович (книга “Волинь в описі міст, містечок і сіл. Ковельський повіт”) виникнення назви села пов’язує з місцем поселення Шахна на піщаній крем’янистій ділянці. Тому, на його думку, селу дали назву Кремно (від кремінь). Зрештою, то поширена версія, чимало населених пунктів у своїй назві зберігають корінь [крем],і з нею можна погодитись. Але чому Кремно трансформувалось у Кримно? Смію припустити, що той історичний Шахно, одружившись та завівши дітей, не захотів тіснитися на рідній вулиці Кремінниця у Воєгощі, а вирішив шукати щастя серед пущі. Але в пам’ять про землю, яка його народила, назвав своє село Кримно.Чому я дотримуюсь цієї версії? У назві вулиці Кремінниця перший склад [кре-] ненаголошений і вимовлявся колись, як, утім, і нині, [кри-]. Отже, в мовленнєвій практиці воєгощенців назва вулиці озвучувалась як Кримінниця. І вона назавше закарбувалась у дитячій пам’яті нашого прапредка та вже у зрілому віці виринула у назві його нового поселення – Кримно.
Щодо часу появи першопоселенця на облюбованій території доведеться звернутися до розрахунків та міркувань. Якщо відштовхуватись від свідчень старожилів, про що мовилось у згаданій праці М. Теодоровича, що Кримно виникло не раніше першої половини XVIIст. (1600 – 1650 рр.), наш Шахно міг поселитися тут в другій половині або наприкінці XVIст. Адже для утворення повноцінного села на цій території мало мешкати хоч би з десяток-півтора чи й більше родин. Отже, з часу його поселення мало минути кілька поколінь. Можна припустити, що то були його нащадки, які й утворили головну вулицю, та інші поселенці.
Другою особистістю, яка разом зі своїми нащадками також заклала перші цеглини в підмурівок Кримна, був невідомий нам Подмовський. Ймовірно, поряд з ним поселялись і інші прибульці, але саме він був тут першим і користувався найбільшою довірою та повагою у своїй численній родині та серед сусідів. Час не залишив нам відомостей, звідки прибув цей чоловік і коли. Ми, нині сущі, можемо тільки намалювати його уявний портрет: сильний, мужній, працьовитий, далекоглядний, наполегливий у досягненні поставленої мети, наділений здатністю бачити перспективу та розумінням шляхів наближення до неї. Минуло понад чотири століття, як він поселився понад місциною, яку нині називають Мох, але прізвище його не стерлось ані з людської пам’яті, ані з мапи села, і воно житиме доти, доки існуватиме Подмовський куток, який нині активно розбудовується, де, замість хат під стріхою, пізніше – шифером, виростають розкішні котеджі.
Було б несправедливо серед тих, хто залишив свій слід в історії Кримна, оминути ім’я поміщика Яна Терлецького, стольника Оршанського. Не збереглось відомостей про його ставлення до простолюду. Напевне, в цьому відношенні він нічим не відрізнявся від інших поміщиків. Можливо, саме він виміняв на свого породистого пса нашого далекого предка Василя Кондратовича, ще в юності забравши його від батьків, родини, звичного середовища. І все ж пан чимало зробив для нашого села. За його задумом, воно мало стати містечком. Сам він так його і пойменовував. У своїй ерекції (документі польською) за № 220 від 9 вересня 1809 року зазначає: “Діялось це у дворі містечка Katarzynowa (Катеринова – Авт.) – давніш села Кримна…” Назвав він його так на честь дружини Катерини. Як зазначає у статті “Демографічна і соціальна характеристика Західнополіського регіону Волинської губернії наприкінці XVII– середини XIX ст.” Оксана Карліна, доцент Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, містом визначали нерідко населений пункт, “економічна роль якого в краї була мізерна”. Для цього було достатньо свідчень самого власника або вживання терміну містечко його мешканцями, а також проживання в поселенні євреїв. До сказаного додамо, що в 1798 році на території сучасного Камінь-Каширького району було два містечка – Каменно-Коширск та Стобихов, у яких налічувалось відповідно дворів 248 і 96, населення – 859 і 459 осіб. Як розповідає наш сучасник з Брониці Володимир Степанович Балицький, його батько чув ще від свого батька, а той – від свого, що Ян Терлецький прагнув, аби Кримно посіло панівне становище серед сусідніх населених пунктів, надто щодо Каменно-Коширска, через що між євреями останнього та нашого села точились великі суперечки. Однак каменно-коширцям вдалось купити якийсь “камінь” і відстояти першість свого містечка. Такий переказ. А як було насправді, – це вже таємниця історії.
Щодо реорганізації села Кримна в містечко Катериново можна припустити, що то було особисте бажання його власника Яна Терлецького, стольника Оршанського. При цьому маємо відмітити, що це бажання передбачало ряд практичних заходів щодо його облаштування. Для нового містечка вже не пасувала стара невеличка каплиця, збудована з кругляків. Тому у згаданій ерекції поміщик запланував спорудити нову уніатську церкву, яку вирішив освятити на честь свого небесного покровителя Івана Хрестителя у день відзначення Різдва Предтечі – 24 червня за старим стилем (7 липня за новим).
І до цього часу цей день відзначається як престольне свято села. Однак через свавільні дії місцевої та районної ради 1984 року воно було приєднане до сусідньої Брониці, його колишньої вулиці, втративши при цьому статус самостійного населеного пункту та позбувшись своєї історичної назви. Московський патріархат УПЦ відразу ж визнав церкву, розташовану в самому центрі Кримна, як броницьку. І хоч 1993 року у відповідь на протести автора статті, Георгія Сая та інших односельців село від’єднано від Брониці і йому повернено його історичну назву, однак культова споруда й до цього часу не змінила свого статусу. Прохання кримненських вірників відновити справедливість московськими батюшками не почуте.
За велінням поміщика було здійснено й інші заходи. Запрошено на мешкання три єврейські родини: Берка, Гершка, Мошка, які відкрили в селі три торгові лавки, діяла корчма Берка. Справа, як їхати до Пнівна, на перетині вулиць Шахни та Діброва було облаштовано ринкову площу. Передбачалось також щорічно проводити в селі 12 ярмарків. Ці заходи мали б посприяти подальшому розвиткові села, поліпшенню його економіки, налагодженню контактів з іншими населеними пунктами. На жаль, не всім їм судилось збутися через смерть ініціатора цієї реорганізації.
Кримно так і залишилось селом. Церкву Різдва Івана Хрестителя вже добудували по його відході місцеві селяни за сприяння зятя покійного – Івана Богдановича, який безоплатно відпустив для цього ліс. Сільські теслі самі розпиляли його, підготували деревину й використали для будівництва. Керував роботами майстер Гейзик із Малих Голоб. І. Богданович також забезпечив лісом і будівництво дзвіниці.
Ян Терлецький, хай і в силу обставин, що склались, став засновником села Малі Голоби. Він володів двома селами – Кримном та Полицями. Останнє було більшим. Щоб розділити спадщину між двома своїми доньками порівну, у кримненському лісі в 10 верстах (10,6 км) від маєтку поселив необхідну кількість полицьких родин. І таким чином поклав початок новому селу, яке назвали Голоби і яке разом із Кримном дісталось одній із доньок. А щоб не плутали його з містечком Голоби поблизу Ковеля, до його назви додали слово “малі”, і вийшло: Малі Голоби. Треба сказати: такі переселення селяни сприймали охоче, бо це відкривало більші можливості для господарювання.
Для полегшення зв’язку між родинами спадкоємиць між Кримном та Полицями було прокладено широку пряму дорогу, з обох боків якої було висаджено липи, окремі з яких, биті громами та вітровіями, дожили до нашого часу. Нагадує про цю подію сільська вулиця під назвою Липи.
До позитивів у характеристиці Яна Терлецького слід додати й те, що він був справжнім патріотом своєї батьківщини, про що свідчать його сімейні стосунки з родиною Богдановичів, яка, за свідченням О. Цинкаловського, брала активну участь у визвольній боротьбі поляків проти Російської імперії, а зять Іван Богданович загинув під час повстання 1831 року. М. Теодорович же у своїй праці з нотками осуду пише про його участь у польському національно-визвольному повстанні 1831 року, яке було жорстоко придушене російським царатом .
На превеликий жаль, нам мало що відомо про життя простих людей. Попри кріпаччину, без сумніву, багато хто з них відзначався неординарністю, талановитістю. Але історія про них мовчить. Все ж у її анналах вдалось відшукати ім’я талановитого тесляра-різьбяра Кипріяна Сидорчука, який власноруч виготовив в уніатському стилі іконостас для сільської каплиці, збудованої приблизно в 1760 році місцевими мешканцями, які до того часу відвідували воєгощенську церкву. Цей іконостас було перенесено і до нової церкви Різдва Івана Предтечі та зберігався він тут понад сто років, до 1876-го, що є беззаперечним свідченням талановитості цього сільського умільця. Згадано тут також імена Ленчинського, під керівництвом якого в 1835 році було збудовано окремо від церкви дзвіницю на дерев’яному фундаменті, та іконописця Івана Квятковського.
Як бачимо, історія закарбувала на своїх сторінках небагато імен моїх односельців. Безперечно, їх було більше, але про селян не писали і не говорили. До того ж, як відомо, бідність не сприяє творчості. Та все ж збереглися згадки про окремих людей. До прикладу, мої кревняки по батьківській лінії не раз в науку деяким своїм лінькуватим нащадкам нагадують ім’я давньої старенької родички на прізвисько Баба Бабазиха. Доживши до глибокої старості, осліпнувши, вона все одно працювала до останніх днів свого життя, навіть сидячи на печі, пряла; до того ж нитка з-під її пальців виходила тоненькою та рівненькою, придатною для виготовлення найтоншого полотна, яке мало назву плат.
(Продовження буде)
Олександра КОНДРАТОВИЧ.
