Певне, немає нічого страшнішого на світі, – аніж бачити, як твої рідні чи знайомі вмирають голодною смертю, і не мати змоги чимось їм зарадити. Ще страшніше — Коли збожеволіла від горя матір вбиває одного зі своїх дітей, аби дати шанс на життя решті; Прокидатися й засинати під скрип дерев’яних візків могильників, в надії, що наступного разу їх “пасажиром” будеш не ти…
Восени далекого 1932-го в домівки українців увірвався голод. До початку наступного року жертвами добре організованої та безжальної каральної акції радянського тоталітарного режиму проти місцевого селянства стали кілька мільйонів осіб: дітей, що так і не пішли до першого класу, дівчат і юнаків, котрі не стали матерями та батьками, чоловіків і жінок, яким не довелось попестити онуків. Загалом, за різними підрахунками сучасних істориків, від голодної смерті в період 1932-1933 років померло понад 3 мільйони наших співгромадян. Таку криваву ціну сплатили вони за те, що прагнули вільно жити і бути господарями на власній землі.
Десятиліттями безбожна комуністична влада намагалася замовчувати правду про ті події, але народна пам’ять жива і сьогодні — про Голодомор знає увесь світ. Щорічно останньої суботи листопада громадськість в Україні та за її межами вшановує невинно заморених голодом хвилиною мовчання. Також в багатьох населених пунктах відбуваються пам’ятні заходи і акції, зокрема гарною традицією є встановлювати на підвіконнях запалені свічки, як символ скорботи.
Свою пошану цим людям висловили і жителі Камінь-Каширського району. У сесійній залі районної ради відбулася година пам’яті “У пам’яті є присмак гіркоти”. Учасниками тематичного заходу стали представники влади району, громадських організацій та установ міста. Виступаючи перед присутніми, голова РДА Валерій Дунайчук зазначив, що сучасникам складно осягнути, які випробування випали на долю свідків Голодомору, трагізму доль селянських дітей. Однак українці прагнуть пізнати власне минуле, відновити правду, історичну справедливість.
… На щастя, чаша голодомору минула наших краян. Сьогодні молоде покоління та їхні батьки мають, можливо, не зовсім заможне життя, але сите життя. Тому нам почасти важко усвідомити, що відчували заручники сталінського котла смерті – мільйони приречених на вірну загибель українців. Проте ніхто не боронить просто помолитися за упокій їхніх душ.
Олександр ПРИЙМАК.
