На початку двадцятого століття Камінь-Каширський був типовим поліським містечком, компактно розташувавшись десь на перетині двох світів, духовних і політичних традицій – Сходу та Заходу. Містом євреїв, українців, поляків…, яке кожен із них справедливо вважав своїм. Тут вони робили перші непевні кроки, мріяли, закохувалися, ганяли звивистими вуличками і раділи життю. Тут мужньо зустрічали усі негаразди та лихоліття.
Але далекого літа 1942-го трапилась жахлива трагедія, котра розділила історію Каменя-Каширського на до… і після – розстріл єврейського населення у місцевому гетто. Цей садистський акт лише за один день відібрав сотню людських життів: чоловіки, жінки та навіть маленькі діти – усіх їх безжально знищили в угоду маніакальній волі схибленого диктатора Гітлера, який вважав євреїв негідними права на існування в новому світі. Загалом за період з серпня до листопада того року від рук нацистів загинуло 3 тисячі осіб. Хто були ці люди, чим захоплювались, про що мріяли та на що сподівалися?
Ортодокси і новатори
Найбільшу громаду міста складали саме євреї, котрі займалися дрібною торгівлею, столярною справою, бляхарством, ковальством, виготовленням і ремонтом взуття, пошиттям одягу, тощо. Як і більшість містян, проживали вони у дерев’яних будиночках, проте від решти єврейські оселі відрізняли пишні сади, що росли довкола них.
Кожної суботи центр Каменя-Каширського оживав, перетворюючись на справжній мурашник із сотень набожних іудеїв. Вони, одягнені у свій найкращий одяг, поспішали до синагоги, аби помолитися Богу-Яхве. До речі, у місті існувало аж три єврейські храми молитви, а ще молитовний будинок послідовників рабина Тріске (можливо мається на увазі турійський (Тріск – єврейська назва селища) цадик (духовний провідник) Авром – представник впливової в Україні Чорнобильської династії хасидів). “Ортодокси”, – як їх величали менш консервативні в релігійному плані євреї, особливо діти та молодь.
Найбільше “недолюблювали” ортодоксів члени місцевих піонерських організацій. Часом між ними виникали справжні “війни”, які, проте, швидко й закінчувалися.
“Так трапилось, що наш клуб виявився точнісінько навпроти синагоги учнів рабина Тріскера, вікно в вікно. Ми збиралися з дітьми щовечора: танцювали, співали. Було весело. Особливо коли духівники, що молилися поряд, також починали танцювати і співати… Але не завжди між ортодоксами і нами існував такий мир. Не раз ми чули обурливі вигуки від них в наш бік, особливо, коли напередодні суботи запалювали лампи у клубі. Та хто зважав на ці образи і крики? Нашою відповіддю їм був гучний спів”, – пригадувала засновниця молодіжної піонерської організації Ха – Шомер – ха – Тцаір Браха Бейн Йехонатан.
Хоча інколи діставалося дітворі на горіхи і від представників більш лояльних течій.
“Пам’ятаю, спекотного літнього дня ми виконували акробатичні вправи, несподівано рабин Перлін, котрий саме проходив поряд, застав нас за цим заняттям. Наступного ранку він зустрів мого батька в синагозі і поскаржився: “…Мій друже, чи може донька Ізраїля носити шорти, скакати, чи не дай Боже, бігати по мотузці. Чи вона не порушує нашу Святу Тору, що наказує нам, який одяг належить носити статям…?” Увечері батько сказав мені ніжним голосом: “Дитино, якщо ти бажаєш стрибати на скакалці, особливо в шортах, будь ласка, роби це на горищі чи в якомусь затишному куточку”, – продовжувала свою розповідь Браха Бейн Йехонатан.
Зрештою, городяни звикли до таких “божевіль” молоді і перестали сприймати їх за гріх.
Між війною та миром
Проте, зовсім скоро мирне життя закінчилося і єврейська громада Каменя-Каширського вперше відчула усі жахіття великої війни. У 1914 на місто починають здійснювати набіги російські козаки, грабуючи і хапаючи все і всіх, що потрапляло їм до рук. Одним із найстрашніших лих для них у цей період стала примусова депортація. Рятуючись від виселення, деякі євреї зуміли втекти у ліси поблизу Гути-Камінської, інші – в ліси, що належали заможному лісопромисловцю Моше Плоту.
Дуже швидко німці почали грабувати євреїв, забирати худобу, а молодих людей відпра-вляти на примусові роботи. У Камені-Каширському оголосили воєнний стан і багато єврейських сімей було депортовано до сіл Радеж, Домачеве і Лепльовка (сучасна Брестська область, Білорусь). Місця, де вони майже чотири роки страждали від хвороб і голоду. Ті, що залишилися живими, згодом повернулися додому.
Звісно, під час німецької окупації євреї не були німими свідками того, що відбувається у місті, а проявляли і певну активність зі свого боку. Так, мером Каменя-Каширського на той час став Моше Плот – чоловік із міцним характером. Як мер, він всебічно допомагав євреям, значно скоротив кількість сімей, які підлягали депортації, та добився права не застосовувати молодь на примусових роботах.
Наприкінці війни німці відступили з міста, потому з’явилися росіяни. Та й вони згодом покинули Камінь-Каширський, залишивши його без будь-яких органів влади. Знову почалися грабунки. Аби захиститися, місцева єврейська молодь сформувала самооборону, очолював її Авіш Клюрман. Та недосвідчені, а часом беззбройні, вони не могли дати гідного опору різного роду бандитам і мародерам, які час від часу навідувалися сюди, творячи безчинства та вбиваючи і грабуючи місцевий люд.
Кривавою сторінкою єврей-ської історії Каменя-Каширського став 1920 рік, коли сюди увірвалися банди білогвардійського командувача Станіслава Булака-Балаховича. Вони здійснили єврейський погром у місті та спалили 20 давніх сувоїв Тори.
“…вбивці Булака-Балаховича перевершили усіх своєю жорстокістю. Більше сотні жертв, безневинних мучеників із числа ваших дітей були вбиті і спалені в день Рош Гашана (юдейського Нового року), решта – безжально пограбовані цими кровожерливими дикунами”, – коротко записав до особистого щоденника вчитель єврейської школи Барух Меламед.
Вцілілі, а таких залишилася лише половина, юрмилися по зруйнованих будинках. Часом три-чотири родини змушені були ділити одну тісну халупу. Та євреї не падали духом, підтримували одне-одного як могли. Матері і жінки віддано піклувалися про сотні осиротілих дітлахів, а чоловіки тяжко працювали, аби заробити хоч якісь харчі.
В очікуванні лиха
У міжвоєнний період у Камені-Каширському знову процвітало культурне, політичне, економічне життя. Вихідцями із єврейської громади засновані Торгова палата, Асоціація ремісників, Кооперативний банк, бізнес-центр “Родина Клюрманів і Партнери” і т.д.
1918 року в місті засновують представництво Керен Каємет (Єврейського національного фонду) та Фонду Повернення. Десь в цей період відновило свою діяльність Камінь-Каширське відділення організації Керен-ха-Йесод. Усі вони займалися збором пожертв для побудови держави Ізраїль і підтримки місцевих поселенців. Їхні члени проводили активну благодійну роботу: влаштовували танці, театральні вистави, розпродажі, ярмарки, безліч інших заходів, вирученні кошти з яких спрямовувалися на підтримку фондів.
У ті далекі часи мрією більшості батьків було дати своїм дітям хоч мінімальну освіту. На цьому, зрештою, їх фінансові можливості закінчувалися. Опісля діти мали допомагати батькам у різних промислах: виготовленні взуття, пошитті одягу, ковальстві, столярній справі та інших. Коли ж батьки постаріють – піклуватися про них.
Тож не дивно, що місто переповнювала мережа різних навчальних закладів: Бейт-мідраш (вивчали Тору і мідраші – коментарі до Тори), Хатчія “Відродження” – загальноосвітня школа, Талмуд-Тора (для дітей із малозабезпечених сімей), Хедер (єврейська релігійна початкова школа), школа Тарбут, вечірні класи. Лише кілька із них знаходились в окремих будівлях, решта діяли при синагогах. Основною мовою навчання були іврит або ідиш. З приходом радянської влади почали запроваджувати додатково ще й російську. До слова, першим вчителем у місті, що володів івритом, був Моше Дадіюк (чи Давидюк). Він заснував школу, де навчав учнів івриту, єврейських пісень, і закликав дітей читати єврейські журнали. Слідом за ним, у більш пізній період, прийшов рабин Гінзбур із Білостока з двома своїми синами Еліезером і Еліяху, які також відкрили свою школу.
Також до послуг єврейського населення були громадські установи: бібліотека (засновником і першим керівником якої став Яків Плот – відповідав за читальний зал), Бікур Холім (щось на зразок благодійної лікарні, де надавали безкоштовну допомогу хворим). Діяли центри піонерів, а ще безліч сіоністських (єврейських націоналістичних) організацій, молодіжних рухів і партій. Основним завданням їх було поширення сіоністичного вчення серед громади, навчання молоді основам нового життя та івриту, вмінню працювати на полі (і загалом оволодіння різноманітними робітничими професіями, для цього сіоністи створили спеціальний навчальний кібуц), підготовка їх до майбутньої еміграції до Ерец-Ісраель (на терени сучасного Ізраїлю), боротьба за зміну існуючого законодавства у сфері прав євреїв.
Здавалося нове, краще майбутнє ось-ось завітає до домівок камінь-каширських євреї. Та чергове криваве протистояння безжально стерло їх з мапи міста, залишивши сучасним його мешканцям лише згадку про життя цих тисяч чудових людей.
Олександр Приймак.
