Ввечері, приїхавши додому, відразу ж загнав своє авто в гараж. Навіщо, думаю, машина кваситиметься під дощем, який уже накрапав.
День видався доволі клопітним, що ніколи було не те що поїсти, а бодай щось вкинути в рот, аби, як кажуть, черв’яка заморити. Тож повечеряв досхочу і всівся перед телевізором. Дружина ж тим часом пішла у хлів поратися біля кроликів. Але неквапом повернулася і мовить:
— Чоловіче, там в гаражі щось так шкребе, що аж моторошно. Видно, щурі на волю пробираються.
— Люба, ти так невчасно зі своїми щурами, бач, який цікавий сюжет показують.
Жінка не вгавала:
— І що ти за хазяїн? То нехай шастають ці хвостаті потвори по хоромах. Дивись, що й до кроленят доберуться. Тоді я тобі покажу ще не такий сюжет!
— Ну добре, вгамуйся. Завтра куплю отрути. “Смерть фашизму” називається. І накормлю тих ненаситних гризунів.
Настав ранок. Я навшпиньки підійшов до гаража. Слухаю. Чую: шкряб-шкряб. І затихло. Через деякий час знову шкряб-шкряб і … тиша. Е-е-е, думаю, це не щурі. Тут, видно, ціла чупакабра завелася з хижацьким інтелектом. Її на “Смерть фашизму” не купиш. Треба діяти радикально і рішуче. Мерщій метнувся до хати і кричу:
— Жінко, у нас в гаражі чупакабра!
— Я ж казала… Досі всіх кролів подерла! Тебе ж від телевізора не відірвеш.
— Не панікуй! Неси приховану літрову чикуху. 150 грамів для сміливості мені мусово випити.
— Ось, принесла. То, може, тобі налити стопочку, і досить?
— Яку стопочку?! Давай гранчака!
Поки жінка крутилась, я налив повного “граньоного” і жахнув без закусі.
— А тепер, жінко, я вдягаю обладунки мисливця за чупакабрами.
На голову натягнув зимову шапку, ще й шнурочки під бородою зав’язав. Вдягнув стару куфайку, з якою вата сипалася, наче сніг з неба, озброївся залізною коцюбкою. Удвох з жінкою підійшли ми до воріт гаража. Ну, думаю, ось настав і мій час для подвигу. Пошепки проводжу з жінкою інструктаж:
— Я різко відчиняю ворота і заскакую всередину, а ти миттєво їх зачиняєш, щоб, бува, чупакабра не вискочила. А то ще на тебе, боронь Боже, нападе. Ти ж не екіпірована… Як потрібна буде твоя поміч, то я кричатиму.
Ще постояли мить. Знову чутно: шкряб-шкряб.
— Ну, з Богом, — крикнув я і увірвався всередину гаража, так само миттєво зачинилися за мною ворота “катівні”. У поспіху навіть ліхтарика забув. Темно, хоч в очі штрикни. А тут знову чутно: шкряб-шкряб. Згадав, що в гаражі у мене є світло. Якось навпомацки знайшов вмикача. Коли засвітилася лампочка, враз збагнув, звідки береться оте шкряб-шкряб. Щітки склоочищувача автомобіля були увімкненими і залишилися працювати в режимі очікування, коли поставив авто в гараж. Тож оте шкряб-шкряб здавалося шкрябанням чогось живого. Я ледве не розреготався. Але вмить опанував себе і почав гамселити коцюбкою по стінах, підлозі, імітуючи боротьбу з чудовиськом, і волав так, що на протилежному березі озера можна було почути. Нарешті вийшов назовні, витер піт з чола і кинув на землю коцюбку, яка багравіла облита червоною фарбою, що зберігалася у скляній банці на полиці і яку ненароком розбив.
— Ну, що, покінчив з чупакаброю? — запитала жінка тремтячими губами. — Я й не здогадувалася, чоловіче, що ти в мене такий відчайдух.
— Ледве дав ради, бачиш, як руки трясуться, — встиг мовити, а груди сміх розпирає, чуть не розреготався. — Йдемо, ще гранчака наллєш, аби зняти стрес…
Жінка обняла чоловіка, наче на першому побаченні, ніжно поцілувала і мовила:
— Ходімо, ти заслужив…
Валентин ПОДШИВАЛКІН, м.Камінь-Каширський.
Від автора: це сталося не зі мною. Цю історію мені розповів старий друзяка, який проживає в одному
із сіл нашого району біля чудового озера.
