Незалежна громадсько-політична газета

Синьо-жовтий прапор над педучилищем

Фото колишнє педучилищеЦя виняткова подія сталася в Камені-Каширському навесні 1947 року. На будинку педучилища патріоти вивісили синьо-жовте знамено. На той час то був патріотичний  і надзвичайно сміливий вчинок, однак досить небезпечний.

У радянський період навіть зберігання національного прапора вважалося злочином, а демонстрування в громадських місцях — і поготів. Сміливці, які ризикнули вивісити синьо-жовтий прапор на будівлі, Камінь-Каширського педучилища, відкрито випробовували свою долю, бо органи безпеки ретельно моніторили такі вияви і розшукували так званих «антирадянських елементів». Тоді за ці дії загрожувало щонайменше два роки позбавлення волі. Однак ні тоді, ні зараз не вдалося встановити імен тих юнаків, які проявили власну життєву позицію і переконання, прихильні до боротьби за незалежну і вільну Україну, саме в такий спосіб. Проте постраждали інші люди, котрі не були причетні до цього вчинку. 

Неодноразово доводилось чути, що до згаданої події має стосунок Йосип Козік, житель Раків-Лісу. Йосип Федорович без вагань погодився на зустріч і, обговорюючи цей випадок, сказав: «Якби був причетний до цього діла – я б зараз гордився».
Він з 1946 року навчався в Камінь-Каширському педучилищі і спілкувався з хлопцями, котрі так само були національно-свідомими і готовими до втілення національної ідеї. Тому однодумці лише здогадувались, що до демонстрування національного стягу могли бути причетними студенти-старшокурсники із Ратнівського району, серед яких – Козел Платон і Тимощук (імені Йосип Федорович вже не пригадує).
Але після цього випадку в училищі почались постійні допити студентів, слідкування, плітки, підозри, інші обманливі і нечесні вчинки, які могли б допомогти спецслужбам хоч якось вийти на потрібний їм слід.
Йосип Федорович розповідає, що тоді в училищі настійливо і завзято вербували в члени комсомольської організації, переконували, проводили бесіди колективні і окремо з кожним, зустрічались в позаурочний час. Студенти-однодумці із дев‘яти чоловік (в їх числі також Йосип Козік) дали клятву не вступати в комсомол. Поміж них були хлопці, котрі мали зв‘язки з повстанцями і навіть виконували їх доручення. Саме цей гурт хлопців потрапив у поле зору спецслужб. Розпочалися арешти.
… Ранок. В училищі триває навчання. У клас заходить директор Титаренко і скеровує: «Козік! Вийти!». Йосипа Козіка заарештували і двадцять одну добу тримали в КДБ. Приміщення цієї структури на той час знаходилося в центрі міста у будинку перед городищем (той дім вже знесений і нині на його місці проводяться будівельні роботи). Після закінчення слідства хлопця перевели в камеру попереднього ув‘язнення. Були постійні допити, нагнітання, залякування.

Козік Йосип Федорович

Козік Йосип Федорович

У цей час кагебісти провели обшук в одного із друзів Йосипа — Олександра Шліхти — і знайшли рукопис листівки, присвяченої Дню Української державності, котрий припадає на 22 січня. Повстанці доручили Йосипу підготувати і розповсюдити патріотичну листівку. Для такого відповідального завдання він навіть роздобув у друга, переселенця із Польщі Василя Буська, «Історію України» Дмитра Дорошенка, видрукувану в Кракові.
Тим часом листівки були видрукувані на друкарській машинці і один екземпляр вже був прикріплений на дереві біля педучилища. Це стало для спецорганів вагомим приводом для вироку.
Троє друзів — Йосип Козік, Степан Ісько і Олександр Шліхта — були обвинувачені за зраду батьківщини (статті 54-1а та 54-11) і отримали вирок: 10 років виправно-трудових таборів.
Табірний шлях Йосипа Козіка розпочався 4 березня 1949 року в Казахстані.На той час йому виповнився двадцять один рік. Спочатку працював на будівництві міста Екібастуз, а з осені 1954 року був переведений у Джезказган Карагандинської області. Окрім важких умов проживання та виснажливої праці, докучав сухий клімат степу, що абсолютно відрізнявся від поліських природніх умов, з постійними пронизливими вітрами і різкими перепадами температури.
У післявоєнні роки табори ГУЛАГу на пострадянському просторі були переповнені національно налаштованими, істинними українцями, яких радянська влада намагалась знищити до останнього. Вони не мирились із табірними порядками і влаштовували повстання. Націоналістичні прояви засуджених українців розпочалися вже в 1953 році, а в 1954-му – посилились. Йосип Козік розповідає, що в‘язні вимагали скасувати особливий і каторжний режими, ввести оплату праці, скасувати номери на одязі, зняти обмеження на листування з родичами: «До 1954 року дозволялось отримувати лише 2 листи в рік, а опісля – вже 2 листи на місяць. І в 54-му році зняли номери, які засуджені носили на шапці, на грудях, коліні і на спині».
Були непоодинокі випадки, коли ув’язнені висували й політичні вимоги: переглянути справи політв’язнів та амністувати їх і припинити свавілля адміністрації.
Йосип Федорович розповідає, що в Екібастузі вони теж готували і організували повстання, хоч це було дуже непросто в табірних умовах, де звідусіль чекала небезпека і можлива зрада. «Після висунутих вимог прибула комісія і пообіцяла змінити положення на краще. Але то були тільки обіцянки», – пригадує співрозмовник.
Та все ж повстання в таборах ГУЛАГу 1953-1954 роках мали відбиток не тільки на долі в’язнів, але й на житті всіх мешканців країни. У1956 році, після настання «відлиги», відбулась часткова реабілітація засуджених і репресованих у сталінські часи.
… Червень 1956 року. Йосип Козік працював на шахті у Джезказгані. На подвір’ї шахти був установлений гучномовець. Ув’язнені ретельно прислухались до рупора, намагаючись почути власне прізвище. По рупору щодня оголошували по 90-100 прізвищ тих засуджених, котрі підпали під амністію і були звільнені. В один з тих днів Йосип Федорович почув власне ім‘я. Те, що відчував він у ту мить, може знати лише той, хто пережив такі самі передчуття. Додому повернувся 4 липня 1956 року.
Однак це зовсім не означало, що для вчорашнього каторжника настало спокійне життя. За ним постійно слідкували, підсилали донощиків, провокували на відкритість, щоб вивідати потаємні думки про владу, наміри, ігнорували, коли влаштовувався на роботу, – тобто спецслужби застосовували найрізноманітніші завчені методи роботи. Ситуація змінилась лише після проголошення незалежності України. Без краплі пафосу – збулася найбільша мрія українського народу, а передусім тих, хто заплатив за неї життям, зламаною долею, втраченою молодістю чи іншими найдорожчими чеснотами.
Нині День державного прапора України став загальнонаціональним святом. Під синьо-жовтим знаменом українці будують незалежну державу, присягають на вірність Україні, захищають її східні кордони і, звісно ж – здобувають перемогу. Наш стяг – наша незалежність.
Наталія Пась,
директор районного музею.

Please enter banners and links.

З історії краю

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *