Спливає двадцять шостий рік, коли над Україною після першогрудневого референдуму 1991-го замайоріли синьо-жовті прапори. Ми вірили, що розбудуємо демократію, запанують соціальна справедливість, економічний добробут, розквітнуть рідна мова і культура. Думалося, що у владу йтимуть тільки ті, хто хотітиме і вмітиме робити життя всіх громадян кращим. Скільки надій покладали на Помаранчеву революцію і Революцію Гідності!
Та, на превеликий жаль, мрії про багату, демократичну, соціальну, правову Україну залишаються поки що сподіваннями. Віру народу в соціальну справедливість поховано, натомість виросли десятки, сотні більших і менших Межигір’їв можновладців по всіх регіонах України. Князьки різного масштабу приватизували заводи, фабрики, міста, села, селища, ліси, озера, приміщення установ, партійні блоки…
У владі — більшість бізнесменів, які дбають лише про збереження і розквіт свого бізнесу, займаються частіше лобіюванням інтересів багатих, а не простих людей. Надіялися на розбудову сіл, а маємо руїни, безробіття, винищення лісів, алкоголізм…
Цілими сім’ями українці працюють за кордоном, залишаючи дітей на бабусь. Зрозуміло, не від доброго життя. І як цинічно звучать слова багатьох наших політиків про те, що вони не збираються виїздити за межі держави. А як тільки змінюється влада, так і ховаються в інших країнах у палацах-красенях, збудованих за вкрадені злодійським чином гроші українського народу.
А який страх супроводжує українців навіть перед не дуже страшними недугами! Ніякий письменник не в змозі описати того, що думає і відчуває людина з пенсією в тисячу гривень чи мінімальною заробітною платою, коли її відправляють із хворобами додому, бо пацієнт не має чим заплатити, тому що жив і живе лише за чесно зароблені гроші.
Усе частіше доводиться чути про крадіжки, вбивства, викрадання людей, покинутих дітей…
Ми топчемося не тільки в бідності, а й у духовному чорнобилі, безкультур’ї…
Скільки зверхності, зазнайства, пихи, тупого чванства буває навіть у тих, хто сидить найнижче у владних кабінетах!
Гори сміття, ріки непристойних слів на вулицях міст і сіл, море сліз від безправ’я, океани розчарувань у гілках влади по всій вертикалі – ось що супроводжує більшість пересічних громадян української держави.
Замість порядності панують отруйні – брехня, лицемірство, грубість, заздрість, хитрість…
Багатство часто-густо сприймається як мірило інтелекту і нерідко стає сенсом людського життя. Культурне поле теж іноді засноване на пропаганді надто великої розкоші. Візьмімо, наприклад, програму «Світське життя». Дивиться це проста людина і почувається невдахою, що пропрацювала все життя добросовісно і не має жодної тисячі заощаджень, не те, що годинника чи сумочки за сотні тисяч доларів.
Негативні явища суспільства починають коли-не-коли сприйматися як нормальні, а лицемірство – як природна поведінка членів суспільства у відносинах одне з одним. Той, хто каже правду, все частіше стає ізгоєм. Духовна деградація перетворює Україну на країну щирих брехунів, хитрих лисиць, зазнайкуватих павичів… Усе частіше можна почути від політиків на різних телешоу, як вони обзивають один одного брехуном або й ще гірше. Хотілося б нагадати, що в Афганістані та інших країнах Сходу спійманого на злісній брехні вивалюють у пір’ї та прив’язують до ганебного стовпа на людський осуд. У нас інші світобачення, поведінка, закони. А шкода… Було б чудово: «За брехню – до ганебного стовпа!».
Жожного дня доказово розвінчується черговий лідер, у якого ми вірили. Сотні політиків, які десятиліттями співають про свою велику любов до народу, мають величезні статки: десятки квартир, магазинів, ресторанів, курортів, сотні гектарів полів і лісів, сотні мільйонів, мільярди доларів…
І заробили це все не у ревному служінні Україні, а шляхом обкрадання народу та нерідко за виконання директив зовнішніх ворогів.
Добре було б, якби наші можновладці почитали твори перського класика Сааді, який, пропагуючи добро і справедливість, веде пошуки й витворює ідеал достойного володаря, і замислилися над такими рядками: «Нехай не стане в царстві повелитель, який не буде Богові рабом», «Не для свавільця владарний вінець, як не для вовка – стерегти овець», «Володар, що грабує без упину, копає яму під свою країну». Ми щоденно сповзаємо все більше до стану феодально-кримінальної олігархії. Олігархічна система розквітає.
Хапуги, розбагатівши на українському добрі, не розуміють життя простої людини і не мають нічого з нею спільного – крім того, що хрестяться в церкві, забуваючи, що ми всі, зрештою, перебуваємо в одному човні під одним небом. І за нами всіма: і бідними, і багатими – щомиті ходить смерть. Кожну секунду якась лавина може накрити і бідненькі хатинки, і пишні палаци, і найдешевші готелі, і найдорожчі…
Наш час занедужав загальною невірою і недовірою, розпачем, цинізмом, безмірною озлобленістю, агресивною незахищеністю, відвертим бандитизмом, професійним невіглаством, нацьковуванням одного на іншого, перекручуванням почутого чи побаченого…
А як розквітли особливі хвороби сьогодення – клептократія (влада хапуг) і клептоманія (психічний розлад осіб, що виявляється у хворобливому потягу до крадіжок)!
Про таких народ мудро сказав: «Як не вкраде, то жити не може».
На мить пригадаймо, які чудові вислови, гасла були в кожного претендента на владу, в кожної партії: «Україна для людей», «Ці руки нічого не крали», «Почуємо кожного», «Покращення життя сьогодні», «Будуємо нову країну», «Жити будемо по-новому», «І словом, і ділом»…
І от бачимо, до кого це поліпшення життя прийшло та в яких величинах.
Згадаймо, у Давньому Римі була така посада – народний трибун. Кожен громадянин міг виставити на вибори свою кандидатуру, але перед цим обов’язково мав віддати народові весь статок, вийти на вибори, у чому є.
Прекрасно було б запровадити віддавати хоч половину нажитого майна, статків, то, можливо, менше було б бажаючих стати «гетьманами», а йшли б у владу гуманісти-мислителі, совісні, порядні, професійні люди, а не загребущі пролази, крутії, рвачі, демагоги інколи з кримінальним минулим. А низи, обурюючись, не нехтують грабунком, шахрайством у межах можливого. Сьогоднішня Україна нагадує Францію правління Людовіка ХV (1715-1774р.р.), який неодноразово заявляв: «На наш вік вистачить», «Після нас хоч потоп». Король щедро торгував посадами і нічого не робив для покращення становища в країні. Важке місце сучасного інтелігента — письменника, журналіста, працівника культури, освіти, медицини… Часто відчуває він ущербність своїх прав, вимушену другосортність, розуміючи, що контролюючі органи чи найменші панки-чиновники часто-густо з білого роблять чорне, а з чорного — біле.
Іде саморуйнація народу. Телеканали заповнені кітчем (дешевою низькопробною масовою продукцією, розрахованою на зовнішній ефект і визнання людьми невисокої культури).
Телешоу «Говорить Україна» подає глядачеві насильство, зради, вбивства, віддзеркалюючи безнадійно недужі душі. Задумуємося, для чого? Можливо, аби переконати, що ми такі всі й іншими не можемо бути? Чи, може, щоб, дивлячись на ці явища, зрозуміли, як це не по-людськи, не по-божому. Кіно нерідко заповнене й пашіє сценами насильства, злягання…
Є непоодинокі автори сучасних художніх книг, які підносять твори, коли з них викинути сцени розбещеності, то нічого й не залишиться.
А звідки це? Певно, це тому, що Україна – абсолютний лідер у світі за багатьма показниками негативних явищ. Збільшилася кількість розлучень, вбивств, аварій на дорогах, квартирних крадіжок, педофілії, наркоманії, зґвалтування…
Хочеться процитувати рядки Марка Боєслави, який пішов із життя, підірвавши себе, аби не здатися ворогу:
Якби ти встав тепер, Тарасе,
Та на Вкраїну подививсь,
Пророче серце од образи
Пекло б ще більше,
ніж колись.
Зростає кількість байдужих і до подій на Сході. Тому що народ неодноразово чує, читає розповіді очевидців про те, що війна – це щоразу нова лінія фронту і нові блокпости. А нові блокпости – це знову можливість суто у феодальний спосіб збирати «мито». Кожного разу, розповідають, коли встановлюється новий блокпост, в Україні народжується ще один щонайменше напіволігарх.
Скрізь бачимо тих, що крадуть, заробляють великі гроші всіма методами. А тут ще й на війні! Побіймося Бога! Нова влада змінює назви, вивіски, не змінивши нічого суттєвого. Чому не створюють нові робочі місця? Чому йде скорочення штатів внизу, і не бачимо скорочень кількості урядовців, чиновників? Чому? Чому? Чому?
У Біблії сказано, що той, хто множить свої знання – множить і сум. За словами Юрія Пригорницького, в Нью-Йоркській місцевій владі працює аж… кілька чиновників (плюс куценький допоміжний персонал на рівні електриків, прибиральниць…)
А в Київській міській адміністрації трудиться більше двох тисяч «слуг киян». Варто поміркувати, скільки таких слуг по всій Україні. І ніде не бачимо, не чуємо радикального скорочення бюрократичного апарату, що часто-густо служить лише собі.
Чому тільки піар і політична гра, а не боротьба з корупцією? Генеральному прокуророві України радили посадити трьох друзів, але засуджують тільки бідних, а багаті відкуплюються від усього: несплати податків, сепаратизму, вбивств людей, незаконного збагачення…
Ідуть реформи… Частіше всього ми бачимо імітацію реформ, практику псевдо реформування. Бо одним реформи не потрібні. А іншим, котрі, можливо, й прагнуть зробити хороші зміни, не вистачає професіоналізму або тих, що за справедливе покращення українського світу, очевидно, не допускають до влади.
Та до того ж всього наша Україна сьогодні дійсно в страшному вогні. Багато хто віддає за неї кров і все, що може. І серце щемить, що немало й таких, що віддають чужі життя, а самі гріються на попелищі, збільшуючи статки.
Певно, влада забула запах гіркого диму Майдану? Шкода, що забула. Даремно забула!
У книзі «По обидва боки колючого дроту», розповідях колишнього в’язня і нинішнього Генерального прокурора України Юрія Луценка, які записав Мустафа Найєм, є такі рядки: «Всі беззаконня світу були б неможливими, якби не було падлюк, готових на все заради кар’єри».
А що маємо?
Насправді існує у нас дві країни: Україна «істеблішменту» та Україна народу. Ці України протистоять і ненавидять одна одну. А нам потрібна одна Україна – заможна, справедлива і мирна.
Україні потрібні патріотичні державці, які подаватимуть приклад чесного, безкорисливого служіння країні. Любитимуть її в собі, а не себе в ній. Пригадується епізод з фільму «Кокони», де звичайнісінького американського юнака інопланетяни просять зробити маленьку послугу – надати яхту для підняття з морського дна колись залишеного ними вантажу, а той юнак найперше питає: «А чи не буде від цього шкоди Америці?»
Жили б ми багато й щасливо, коли б так думали всі, хто при владі і хто поза владою.
Якби кожному із нас зерна правди і порядності стали милішими за жовто-зелене сяйво різних валют, то, звичайно, ми були б прикладом країнам і Америки, і Європи.
Кажемо, що йдемо в Європу. А що робимо? Верховна Рада України у 2014 р. озброїла Пенсійний фонд можливістю різати щомісячно 15% заробленої за все життя пенсії.
А, наприклад, у європейській Іспанії насамперед належна увага приділяється громадянам похилого та пенсійного віку, для котрих існують особливі пільги. Зокрема, вони безкоштовно користуються всіма побутовими послугами: банями, перукарнями, громадським транспортом… Майже біля кожного музею є таблички: «Музей безкоштовний для осіб молодших 18 і старших 65 років, а також для всіх відвідувачів після полудня в суботу та неділю». (Із розповідей очевидців.)
Та все ж таки поки що будинки обігріваються, газ ще не закінчився, бензин продають, транспорт їздить, вода у кранах тече, печуть хліб, вчать і виховують у школах та дитячих садках дітей, лікують хворих, проходять літургії в церквах, видобувають вугілля, пишуть книги, друкують газети, проводять конкурси, відзначають ювілеї, зустрічаються з представниками влади і діячами культури…
І головне: в Україні багато добрих, порядних людей, професійних, чуйних чиновників, високогуманних волонтерів, сміливих, відданих захисників держави, мудрих пенсіонерів і працьовитої, творчої молоді.
Тому всі варті набагато кращого життя.
Коли читаєш про наше ганебне лідерство (Україна — лідер за смертністю, кількістю розлучень, з виробництва та розміщення в Інтернеті дитячої порнографії, швидкості поширення ВІЛ, корупції…), то задумуєшся. Хто все це заставляє нас робити? Хто примушує пити, курити, брехати, лукавити, пліткувати, не цінувати сім’ю? Хто? Ліві, праві? Американці, росіяни?
Кожна людина має свої обов’язки і повинна виконувати їх якнайкраще. Якщо в нас ТАКЕ суспільство, ТАКА влада, ТАКЕ життя, отже, ми самі ТАКІ. Ми не хочемо чи не можемо побачити у співгромадянах та чиновниках власне відображення.
Часто можна почути лайки, невдоволення від тих людей, які часто-густо самі живуть не зовсім чесно, захищаючись тим, мовляв, у такій країні по-іншому не можна. Справді?
Але ж як багато є таких, хто попри малу заробітну плату, малу пенсію не крадуть. І не тому, що нема що красти, а тому, що совість не дозволяє. Ми звикли шукати винних в інших країнах, в колегах, сусідах…
А справді найбільшими нашими ворогами є корупція, помилкова система цінностей та безкультур’я. Щоб змінити життя, змінюймо кожен у першу чергу себе. Час і чиновнику, і простому вчителю, лікарю, і просто домогосподарці глянути у дзеркало й почати кожному шукати проблеми у своєму відображенні.
Саморозвиток – завдання всіх, хто хоче допомогти собі, селу, місту, своїй державі.
Якщо ж ми любимо Україну і хочемо бачити її квітучою, сформуймо правильно систему цінностей. Не будьмо тільки споживачами. Перегляньмо свою позицію щодо багатства, не будьмо заздрісними. Привчаймо дітей, онуків не до подвійної моралі, а до справжньої. Коли ми хочемо кращого, показуймо юним, що життя без алкоголю, тютюну – набагато повноцінніше.
Якщо ми любимо по-синівськи свою землю, не забруднюймо її, не забуваймо, що для сміття є спеціальні скриньки, місця. Коли ми хочемо, щоб Україна була щасливою, ведімо здоровий спосіб життя, не псуймо один одному нерви. Може, тоді почнемо позбуватися ще одної проблеми – жахливого стану здоров’я співвітчизників.
Щоб наше сьогодення кращало з кожним днем, перестаньмо брехати, навіть прагнучи налякати дитину, перестаньмо красти навіть канцелярське приладдя.
Якщо жадаємо змін на краще, не чекаймо доброго вождя, який прийде з Києва і зробить нам лад, хороший мікроклімат в колективах, навчить, як ставитися до кожної людини, до кожної дитини.
Шануймо старість, милуймося молодістю!
Якщо хочемо процвітання держави, не будьмо байдужими, не мирімося з неправдою, несправедливістю.
З нації збайдужілих педагогів, холоднокровних лікарів, торговців-недоважувачів, сусідів-заздрісників перетворімося на тих, що роблять добро, сіють правду, милосердя, щирість, якщо ми по-справжньому бажаємо бачити Україну європейською.
Ведімо толерантно дебати про політику, культуру, мораль… Пишімо поезію, прозу, дискусійну публіцистику, збираймо фольклор… Адже слово створює у суспільстві такий мікроклімат, який розтоплює кригу байдужості та люті тих, у кого зачерствіло серце від несправедливості буття. Словом можна хоча б трохи відбілити душу людини, яка поступово вкривається «іржею».
Читаймо Василя Шкляра і Юрія Мушкетика, Івана Корсака і Василя Слапчука, Михайла Слабошпицького і Сергія Жадана… Безумовно, ще раз і ще вчитуймось у поради наших класиків:
«…Нам пора для України жить!»
Іван Франко
«Подай же руку козакові
І серце чистеє подай!»
Тарас Шевченко
«О слово! Будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань!»
Олександр Олесь
«Кожний думай, що на тобі
Міліона стан стоїть,
Що на долю міліонів
Мусиш дати ти одвіт».
Іван Франко
Без сумніву, можливість покращити нашу реальність — у руках народу. Щоправда, чим пізніше за це братися, тим більше треба зусиль. Одним з променів надії на краще є продовження процесу децентралізації та передачі повноважень в ОТГ (об’єднані територіальні громади).
Проте, шановні земляки, пам’ятаймо, якщо й сюди прийдуть до влади ті, що брешуть і крадуть, покращення не буде. І тоді у простої людини знову надовго відберуть надію на справедливість, на кардинальні зміни до кращого.
На всіх виборах вибираймо не за національністю, не за віком, не за статками, не за сусідством, а за порядністю, професійністю, бажанням і здатністю думати і робити в першу чергу все для користі людей, а не власних інтересів.
А щоб цього досягти, необхідно налагодити комунікації між різними представниками громад, групами, лідерами думок та моральними авторитетами.
Вислухати можливі візії, вирахувати найкращі варіанти, дослухатися до конструктивної критики, зауважень, порад і зробити необхідні висновки, щоб потім не довелося ставити запитання: «Вручили чин, а дума чим?»
У країни є шанс, не пропустімо його. Вочевидь, Україна проходить той шлях, який має пройти, щоб стати європейською державою для своїх громадян. Два майдани і війна показали, що фундаментом нашої країни є народ України, героїчний, цілеспрямований, готовий жертвувати собою заради цивілізованого майбутнього. Вірмо в краще, бо ми цього варті. В.Шекспір сказав: «Життя – це тканина з хороших і поганих ниток». Хай здійсняться наші мрії: бачити в українському житті більше хороших ниток! Будьмо справжніми патріотами своєї землі!
І тоді побачимо, як розквітне Україна. Жоден ворог не насмілиться порушити кордон доброчинної, справедливої, багатої України, де в кожній клітині суспільного і державного організму запанують рідна мова, культура, повага до всіх народів, духовність, висока мораль, національна гідність.
Кожній людині, кожній нації буде затишно і щасливо на вкраїнській землі. Робімо всі і кожен так, аби швидше цей час настав, щоб здійснилися слова-мрії Гімну «Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці…»
Надія Міщук,
учитель української мови та літератури ЗОШ І-ІІ ступенів села Рудка-Червинська.
