Свідками грандіозного кровопролиття сьогодні залишаються лише військові кладовища на Стоході
Третього квітня минає 100 років з часу однієї з найбільш трагічних сторінок в історії Першої світової війни на Волині – завершення бойових дій на Червищанському плацдармі. Криваві події на ньому пов’язані із застосуванням німецькою стороною особливо негуманної, забороненої рішеннями міжнародних конвенцій, хімічної зброї.
вперше термін «Червищанский плацдарм» згадується в документах командувача Південно-Західного фронту генерала О. Брусилова на початку липня 1916 року. В ці дні після потужного артобстрілу російські солдати 4-го кавалерійського та 24-го артилерійського корпусів, що входили до складу 3-ї армії генерала Л. Леша, в кількох місцях прорвали оборону німецьких військ генерала Хауера. Внаслідок швидкого наступу вони переправилися на лівий берег річки Стохід біля сіл Червища, Рудка, Тоболи і захопили між селами Геленин (нині Оленине) та Червища (нині Старі Червища) плацдарм до 8,3 кілометра по фронту та 3,2 кілометра – в глибину.
Здавалось би, з’явилися всі підстави для подальшого наступу з цього перспективного плацдарму на Камінь-Каширський та далі на захід, але основні зусилля військ Південно-Західного фронту в цей період були зосереджені південніше Ковеля. Тут, як відомо, у кровопролитних боях у волинських болотах полягла еліта російської армії – її гвардія у складі Особливої армії. Втрати гвардійських частин склали більше 33 тисяч осіб. Лише через місяць російські війська розпочинають новий наступ з Червищанського плацдарму в напрямку Каменя-Каширського. Проте час був втрачений, противник значно зміцнив оборону і нічого крім великих втрат серед особового складу 3-го та 26-го корпусів це не дало. Відомо, що серед загиблих тут і похоронених на двох військових кладовищах на захід від нинішнього села Нові Червища, були і тисячі українців. Як наслідок, все це спричинило призупинення на цій ділянці фронту активних військових дій до весни 1917 року.
Наступні події засвідчили, що з одного боку російське командування знало про складні умови для розміщення на плацдармі військ та значні труднощі ведення активних бойових дій, а з іншого – все ж плекало надію на можливість використання його для нових наступів, що передбачалися спочатку на лютий, а потім і на літо 1917 року.
Плацдарм у цей час становив вузьку смугу землі на лівому березі Стоходу між селами Тоболи і Геленин (Оленине). Вся його територія добре прострілювалася як далекобійною, так і польовою артилерією противника. Згадана місцевість рівнинна, відкрита, пологими скатами знижується як в сторону Стоходу, так і на захід у болотисті ліси. Вся заплава річки, з чисельними рукавами та протоками весною повністю покрилася водою. Через її долину було облаштовано 12 пішохідних та два колісних мости, з яких на день початку квітневих боїв за плацдарм залишилися вцілілими лише один колісний та 2-3 пішохідних.
В інженерному плані Червищанський плацдарм був обладнаний чотирма лініями окопів, з яких перша слугувала, внаслідок малої глибини плацдарму, головною лінією оборони. У зв’язку з присутністю багатьох вузлів оборони і чисельних ходів сполучення вся територія плацдарму становила собою справжній лабіринт окопів, що вкрай ускладнювало маневрування військ. Більшість окопів були викопані в торф’яному ґрунті, що осипався від одного тільки струсу повітря під час вибухів ворожих снарядів. Міцних бетонних сховищ не було, а найбільш важливі будівлі були накриті 2–4 рядами колод, що не витримували вогню важкої артилерії. Зв’язок з плацдармом був облаштований тільки наземний.
Оборона лівого берега Стоходу була доручена 3-му корпусу генерала Янушевського. Безпосередньо на плацдармі розташовувалися частини 73-ї та 5-ї стрілецьких дивізій у складі 17 батальйонів. Отже там перебували 18–20 тисяч солдатів та офіцерів російських військ. Вся корпусна та дивізійна артилерія (100 гармат), крім п’яти «траншейних» гармат, перебувала за межами плацдарму. Розташовувалися ці батареї від ворожих окопів на відстані не більше як 3–5 кілометрів, і тому їх позиції, так як і спостерігачів в окопах плацдарму, піддавалися обстрілу важкої та навіть легкої ворожої артилерії.
Щодо супротивної сторони, то фронт навпроти плацдарму на весну 1917 року займали підсилена 1-а німецька ландверна піхотна, Баварська кавалерійська дивізії та 9-а австро-угорська кавалерійська дивізія з армійської групи генерала Хауера. Тобто німецькі та австрійські війська налічували тут до 30 тисяч чоловік і не мали значної переваги над росіянами. Разом з тим, артилерійські частини цього військового угрупування мали у своєму складі близько 300 гармат та 100 мінометів, що в чотири рази більше, ніж в 3-му російському корпусі. Якщо врахувати до цього згадані вище слабкі в оборонному значенні позиції російських частин, що розміщувалися на плацдармі, і водночас, захищені лісом та розташовані на підвищенні добре укріплені німецькі, то тактична перевага німецької сторони була однозначною.
Крім цього, для впевненості в майбутній перемозі над розташованими на плацдармі російськими військами, німецьке командування вирішило використати ще один свій військовий козир – хімічні артилерійські снаряди. Добре підготувавшись до наступу, генерал Хауер лише чекав вигідного для себе моменту. Тим часом командування 3-о корпусу генерала Янушевського не змогло вчасно виявити значного підсилення розташованих проти нього військових частин ворога, хоча й мало свідчення від полонених про підготовку їх до наступу на плацдарм.
Трагічна розв’язка для російських військ на Червищанському плацдармі розпочалася в ніч з 2 на 3 квітня, коли вода в Стоході неочікувано різко піднялася, внаслідок чого були знесені та затоплені не лише більшість мостів, але й низинна частина окопів. О 4-й годині ранку 3 квітня супротивник розпочав обстріл пунктів розташування штабів та резервів на правому березі, а через дві години переніс свій вогонь на переправи та резерви 5-ї стрілецької дивізії біля села Рудка-Червинська, а також на всі російські батареї на правому березі Стоходу. О 7-й годині артилерійський обстріл досяг найбільшої сили, поширившись і на окопи 18-го, 19-го та 292-го полків, а потім і 107-го полку, при цьому противник стріляв і хімічними снарядами. Вириті в торфі окопи від вибухів розсипалися, і на ділянці 107-го полку в них ринула вода. Все це змусило окремі підрозділи полку покинути свої позиції та відійти до переправи, яка ще збереглася. Відправлені на їх підтримку два батальйони з корпусного резерву запізнилися і підійшли до переправи, коли на протилежній стороні мосту вже стояли німецькі підрозділи.
О пів на 9-ту ранку телефонний зв’язок зі штабом 73-ї дивізії з лівого берега (плацдарму) припинився. На фронті 5–ї стрілецької дивізії сильний обстріл окопів противником розпочався о 9-ій годині хімічними снарядами, з одночасним вогнем важкої та легкої артилерії вздовж окопів. Найсильніший вогонь був спрямований проти 18-го стрілецького полку, що займав центральну частину плацдарму. В цей же час на фронті 19-го полку німці створили димову завісу, яку росіяни спочатку сприйняли теж за газову атаку. Це спонукало сусідній 292-ий полк відступити до другої лінії окопів, готуючи одночасно контрудар на супротивника, проте він так і не відбувся.
Водночас австрійці і німці спрямували основний артилерійський удар по окопах, батареях, штабах та спостережних пунктах 18-го полку, які швидко були зруйновані ураганним артилерійським вогнем. На вузькій ділянці фронту навпроти цього ж полку німецькі війська використали 20-25 бомбометів (мінометів), вогонь яких доруйнував окопи російської піхоти.
Між 13-ою та 14-ою годинами німці здійснили рішучу атаку на позиції деморалізованого 17-го полку, легко розбивши його, а потім ввірвалися у зруйновані окопи 18-го полку та вийшли в тили 19-го та 17-го полків. На середину дня 3 квітня зв’язок із штабами, батареями та батальйонами на плацдармі був перерваний і кожна російська частина вже діяла окремо. Село Рудка-Червинська, в самому центрі плацдарму, було зайняте ворогом і тільки залишкам деяких батальйонів вдалося переправитися по єдиному збереженому, але дуже обстрілюваному на той час містку №8. Втрати російських військ під час цієї переправи, що була розташована правіше від згаданого села, були значними. Наприкінці дня останні ділянки російської оборони на плацдармі припинили свій опір.
Сучасники цих трагічних подій вважали, що під час завершальних бойових дій на Червищанському плацдармі пропали переважно безвісти більше 12 тисяч чоловік. Зустрічається навіть більш точна цифра втрат – 12283 російських військових. Проте досі немає єдиної думки щодо остаточної цифри як загиблих, так і взятих у полон. Німецькі джерела називають 10 тисяч полонених, зокрема 150 офіцерів, що є явно перебільшенням. Як зазначалося, загальна кількість осіб у полків, що перебували на плацдармі, могла нараховувати до 20 тисяч чоловік. Якщо ж навіть 10 тисяч були взяті в полон, а незначна кількість встигала відступити під обстрілом артилерії по єдиному збереженому на кінець боїв за плацдарм мосту, то все одно загальна кількість загиблих за час боїв 3 квітня 1917 року на Червищанському плацдармі може складати не менше 8 тисяч чоловік. Переважна більшість з них потонула під час переправи та загинула від хімічної зброї, забороненої рішеннями Віденської, а пізніше – Женевської міжнародних конвенцій.
У зв’язку з цим варто наголосити, що на території Волині хімічна зброя використовувалася обома воюючими сторонами. Проте такі факти з боку німецької сторони мали місце частіше. Зокрема, в різних джерелах є згадки про використання хімічних снарядів ще під час літніх боїв 1916 року біля сіл Чорниж (сучасний Маневицький район), Кияж (Рожищенський) та Угли (Ковельський район). Як і у випадку боїв на Червищанському плацдармі, мова може йти про застосування німцями 105-міліметрових снарядів для гаубиць, начинених газом.
У зв’язку з цим виникає питання, наскільки ж були забезпечені у ті роки військові російської армії засобами захисту? Факти свідчать, що на колишніх бойових позиціях тієї доби знахідки фрагментів протигазів, зокрема, так званих протигазних пляшок, не є рідкістю. Хоча, водночас, розповіді очевидців Першої світової війни стверджують про недосконалість цих засобів хімічного захисту. Так, російські протигази, створені академіком Н.Д.Зелінським, щільно не прилягали до обличчя, і тому солдати змушені були у випадку газової атаки терміново змочувати обличчя, а вже потім одягати протигаз. Якщо ж води поблизу не було, з скрутного становища виходили навіть змочуючи обличчя власною сечею.
Тому є підстави вважати, що особовий склад російської армії на позиціях дещо провінційної ділянки фронту на глибокому Поліссі навряд чи був забезпечений навіть такими не зовсім надійними протигазами. Це ж підтверджують народні перекази на Волині про загибель на Червищанському плацдармі від газів багатьох тисяч російських військових, зокрема й українців.
Військові історичні публікації, що давали оцінку наслідкам тих боїв, поряд з газовою атакою та незручністю для оборони плацдарму називають ряд інших причин. Це, зокрема, невдалі дії російської артилерії, слабкий зв’язок із плацдармом, бездарність військового командування, тощо. Проте, вірогідно, головним тут було те, що на час боїв за плацдарм весною 1917 року російські офіцери та солдати вже були не такими, як у 1914-му та, навіть, 1916 році. Наприкінці 1916 початку 1917 років особливо відчувалося зменшення мотивації у захисті держави, відсутність ідеологічного підґрунтя «війни до переможного кінця» та зростаюча соціалізація та більшовизація армії.
Значно посилились такі погляди після Лютневої революції 1917 року. Зрозуміло, що такі явища не обминули і військ 3-го корпусу, дивізії якого наприкінці зими одержали значне поповнення, як з Волинської губернії, так і з тодішніх промислових центрів Сходу та Півдня України. Невідомо про те, скільки ж українців, зокрема й наших земляків-волинян, були серед жертв Червищанського плацдарму, але безсумнівно, що вони там були і загинули за чужі для себе інтереси.
Отже основними причинами описаної вище трагедії були ряд названих нами військових, політичних та й природних чинників, які лиш підкреслюють весь трагізм тієї події 100-річної давнини.
Поряд з цим слід також висловити міркування щодо упорядкування окремих фортифікаційних споруд на місцях найбільш жорстоких боїв, які ще збереглися, та забезпечити їх використання як туристичних об’єктів. Слід достойно увіковічнити пам’ять жертв Червищанського плацдарму. Відомо, що під час бойових дій та після них на берегах Стоходу з’явилося кілька військових кладовищ. І якщо в районі села Тоболи поховання німецьких та австрійських солдатів більш менш упорядковані, то братські могили російської армії біля сіл Нові Червища та Оленине і зараз заростають лісом, втрачаються ще збережені контури поховань. Тобто вони зникають вже на очах наших сучасників. Періодичні акції ентузіастів не вирішують важливої справи щодо їх збереження. Впорядковане у минулому році лісівниками Ново-Червищанського лісництва кладовище жертв Червищанського плацдарму неподалік від лісництва та автобусної зупинки «Село Рудка-Червинська» ще не вирішило існуючих тут проблем.
Тому сьогодні, говорячи про 100-річчя трагічних подій на Червищанському плацдармі, потрібно згадати і про необхідність продовжувати силами громадськості облагородження військових поховань на камінь-каширській землі. Варто також опікуватися збереженням російських, німецьких та австро-угорських військових поховань і в інших регіонах області. Тим самим ми, згідно загальноприйнятих європейських традицій, засвідчимо свою повагу до тисяч переважно безіменних жертв Першої світової війни, які полягли століття тому в жорстоких боях на нашій волинській землі.
Г. ГУЛЬКО, М. ЯКИМЕНКО, краєзнавці.
Фото Миколи ЯКИМЕНКА.
