Брати Микола та Володимир Чабани з Каменя-Каширського (на фото), кожному з яких вже понад 90 літ, виглядають значно молодше своїх поважних років. Довгожителі ще самі можуть за собою доглянути, а головне своїм позитивним прикладом чи не щодня всім доводять, що навіть на схилі літ не слід опускати руки. Бо й навіть тоді, коли тобі перевалило за 90, життя продовжується.
Кому як на роду написано
Однозначно доведено, що жінки живуть довше. Серед 230 жителів району, які досягли 90-річного віку, чоловіків менше третини. Але от у родині Чабанів з Каменя-Каширського одночасно два довгожителя саме чоловічої статі. Миколі Степановичу — 92! А його рідний брат Володимир Степанович у лютому відзначив своє 90-річчя. Обидва дідусі не звичайні, про таких, як вони говорять, що у них після 90 життя лише починається.
Володимир Чабан — активний учасник хору ветеранів війни і праці “Дзвони пам’яті” Камінь-Каширського районного будинку культури. Їздить на гастролі, виступає у складі свого творчого колективу з концертними програмами. А Микола Чабан, не зважаючи на вік, дуже енергійний, розводить у своєму господарстві кіз, має неабияку виправку та добру пам’ять. Може багато розповісти про воєнні та повоєнні часи з історії нашого міста.
— Навіть не віриться, що мені вже стільки літ. Зо два десятка тому у мене почався хрускіт у коліні. Почув від знайомих, що козяче молоко дуже в таких випадках допомагає. Знайшов через газету оголошення про продаж і придбав кізочку собі. І від того часу щодня вживаю козяче молоко. Розвів поголів’я. Раніше мав аж чотири кози. А зараз, правда, тримаємо із дружино лише дві із козенятами. Знаєте, допомагає, — говорить Микола Степанович, простягаючи мені літровий слоїк із молоком, аби і я спробував. Зізнається, що за останні роки вже забув, що таке болі у суглобах, вони йому не докучають.
— Бачите ще як можу, — пенсіонер піднімається із стільця, починає ритмічно присідати. Стрибає він так, наче у його ногах пружини. Діду Миколі я б дав не більше 70. Та й дідом у повному значені цього слова його язик не повертається назвати. Але ж доводиться вірити документам. А в них чорним по білому написано, що народився він у 1924-му.
За майже столітній вік свого нелегкого життя він бачив багато, тож, мабуть, Бог і відміряв йому стільки віку, аби іншим міг оповісти про те, що судилося пережити, бачити, чути від людей.
— За Польщі наша батьківська хата стояла якраз навпроти того місця, де зараз відділення Ощадбанку, — веде далі свою розповідь Микола Степанович. — У 1935-му батьки купили 5 гектарів землі та збудували собі будинок недалеко від вокзалу. У цій оселі ми і зараз із жінкою мешкаємо. За польсь-ких часів все було просто, не те що зараз. Домовився за покупку наділу, прийшов до нотаріуса, заплатив гроші та й маєш собі за годину-другу папери на нерухомість. Я їх ще й досі у себе бережу.
— А із своєю дружиною, як познайомилися? — питаю у діда Миколи.
— Моя Катерина по сусідству жила. Так з нею і познайомилися, після війни ми побралися. І так живемо, — мовив Микола Степанович.
— А звідки черпаєте секрет для довголіття? — перепитую.
— Та секрету, мабуть, ніякого й нема. Кому як на роду написано. Після служби в армії я тривалий час працював водієм, розвозив спочатку насіння льону, потім – худобу заготовляв. У дорозі буває всяке! Не раз і сам в аварію потрапляв. Одного разу не впорався з керуванням і влетів вантажівкою у бетонну опору. Та так, що кермо машини від сили удару прошило кабіну наскрізь. А я ось живий лишився, бо мене на бік сидіння відкинуло.
У панському замку гітлерівці влаштували постерунок
Чи то від хвилювання, а чи то із тієї причини, що нелегко розказувати, Микола Степанович то перескакував у спогадах на інше, то повертався до деталізації того, що вже було, то замовкав на хвилину-другу, аби зосередитися. Продовжував:
— Про сорокові… Про життя Каменя-Каширського у війну, окупацію можу вам багато розповісти. Добре пам’ятаю, що у той час на “гірці”, де зараз школа мистецтв, панський замок був. Принаймні всі жителі ту будівлю тоді так називали. Будівля мала вигляд букви Г і була із червоної цегли. Там в сорок першому німці розмістили гарнізон польської допоміжної поліції.
Микола Степанович також пригадав, що до війни в цій будівлі жив старенький патріарх Антоній. На службу його в Свято-Іллінський храм, який в той період мав статус собору, водили прислужники попідруки.
— На свято Спаса, у серпні 1943-го, сотня УПА вибила з Каменя–Каширського гітлерівський гарнізон, захопивши військові склади, зброю, продовольство. Біля замку великий бій був. Знаю, що бандерівці 22 німця забили. Командував повстанцями сотник Яків Ящук із хутора Порічани, що під Каменем-Каширським. Мав він жінку Ліду із вулиці Воля. Дуже вродливу. Вже після війни її репресували і заслали у Сибір. Розказували, що там у неї закохався начальник тюрми та взяв її заміж. А про Якова говорили різне. За однією із версій він переїхав у Канаду. Може, й ще живий. Хтозна?! Із тої пори чимало води спливло. А почався штурм Каменя-Каширського десь о 4 ранку, коли всі ще спали. Бандерівці невеликими групами прорвалися у місто, викотили гармату. Спочатку вони влучним пострілом розбили телеграф, щоб німці не могли викликати підмогу. Саме це й гарантувало успіх операції. Не доведи Боже, прилетіла б авіація, літаки бомбами могли зрівняти місто із землею. Пригадую, як поляки, що служили окупантам, бігали під обстрілом в одній спідній білизні. Вже на ранок місто було наше. Всі почали розбирати майно із німецьких крамниць. Я й собі привіз бочечку варення та німецькі коси. Згодом Якова Ящука, якого всі ми кликали Яшою, було призначено комендантом міста.
На підмогу місцевим повстанцям, згадує Микола Чабан, прийшли сотні УПА із ковельських лісів. Правда, вони запізнилися. Тож, коли увійшли колоною у місто, побачили, що бій уже скінчено, і повернули назад.
— Мені запам’яталося, що спочатку на конях приїхали два розвідники зі сторони Нуйна. А далі потягнула колона озброєних людей. Всі вони мали автомати і кулемети. І лише через місяць упівців витіснили з міста червоні партизани, а тих згодом — німці. Особливо лютували червоні, які увійшли в місто, щоб грабувати. Один із партизанів і у мене годинника із руки зняв. То страшні часи були… Але бачите — вижили, — говорить Микола Чабан.
Не жаліли ні дітей, ні жінок
А ще Микола Спепаноич добре пам’ятає, як незадовго до цього німці розстрілювали євреїв із міського гетто. Усі страшні деталі тих днів його пам’ять зберегла до дрібниць.
— Гетто охоплювало величезну площу, у тому числі і ту територію, де зараз ресторан “Полісся”, — говорить пенсіонер. — А вхід у нього був із сторони, де стоїть пам’ятний знак розстріляним євреям. І зараз бачу, як три німці з автоматами женуть величезну колону людей — євреїв та циганів. Вони вели не лише чоловіків, а й дітей, жінок, стариків. Ми теж побігли, щоб подивитися, куди їх женуть як худобу. Приречених на смерть пригнали до спеціально викопаної величезної ями, біля якої за столом сидів німецький офіцер. Роздягнених підводили групами, здійнявся шум, крики. Прогриміли перші постріли, впали вбиті. Ми близько туди не підходили, страшно було. Коли розстріл скінчився, гору людських тіл присипали землею. Може, з-поміж них були ще живі, ранені, але на це ніхто не звертав. Згодом крізь землю просочилася людська кров. Ріка крові. Тоді німці заставили місцевих фурманками возити сюди землю. Найстрашніше, що вже в мирні дні безбожна радянська влада брала із цього страшного місця, в тому числі і з єврейського цвинтаря, землю на новобудови, зводила із неї будівлі.
Від литовської каплиці й сліду не лишилось
Сплив у спогадах Миколи Степановича такий епізод:
— Біля Пнівного була гарна каплиця, збудована ще литовцями. Ніхто достеменно не знає, як довго височіла вона тут. Я особисто її бачив. Вона була метрів чотири заввишки, поряд тягнулася вузькоколійка. У 1943-му загін повстанців дав гітлерівцям та польським поліцаям тут героїчний бій. На її верху, мені розповідали, один із повстанці засів із кулеметом. Коли німці із польськими поліцаями підійшли впритул, він відкрив пронизливий вогонь. Вороги не витримали і почали втікати. Згодом цю капличку знесли, розібрали під колгоспні корівники та свинарники.
Герой японської війни двадцять років співає у ветеранському хорі
Не менш багатими спогадами поділився і молодший брат Миколи Чабана — Володимир, якому судилося повоювати із японськими самураями-смертниками на далекому Сході. У редакцію пенсіонер завітав самотужки. Правда, довго у нас не затримався, адже поспішав на святкуванням дня народження свого товариша. Розповів лише короткі епізоди із свого життя.
— Мене призвали на службу у 1945 році, — розповів Володимир Степанович. — Правда на радянсько-німецький фронт не відправили, адже на той час ця війна вже добігала кінця. Завезли далі — аж на острів Сахалін. Ми його зачищали від залишків Квантунської армії. Адже навіть після повної капітуляції Японії окремі загони цієї держави продовжували триматися. У підземних дзотах сиділи японці-смертники, яких ми звали самураями, і прострілювали шляхи підступу. Один із таких замаскованих дзотів довелося брати і мені. Ми його закидали гранатами, адже японець відмовився здатися.
Потім Володимир Чабан працював у солдатській швейній майстерні чоботарем. А у 1951-му демобілізувався і приїхав додому. Працював на різних посадах, більшість у торгівлі. А на схилі літ він став учасником ветеранського хору. І ось уже більше двадцяти років виступає у хоровому колективі.
Олесь Федорович,
фото автора.
