27-річною наша землячка потрапила в Афганістан. На війну, в якій українці гинули за чужі, часом цілком божевільні ідеї, що плодили в своїх головах тодішні кремлівські чинуші. Здавалося, цей час минув. Та 2014-го біда знову постукала у двері до жінки, витягнувши на поверхню давно затерті спогади.
1986 рік. Галина Журман – молода медсестра хірургічного відділення Камінь-Каширської ЦРЛ, для якої війна – щось абсолютно далеке, часом почуте з розповідей ветеранів чи побачених на екрані кінофільмів. Удома хвора матір і маленький син, які потребують щоденної підтримки, та радянська реальність, коли на полицях магазинів порожньо, бо всюди на все дефіцит, а якщо і можна щось знайти, то тільки “по блату”.
– Чому потрапила в Афганістан? Зізнаюсь, абсолютно без будь-якого почуття інтернаціонального обов’язку, просто, щоб заробити трохи грошей, – розповідає Галина Павлівна. – Потрібно було утримувати родину, а на мізерну зарплату медсестри у 60 карбованців зробити це вкрай важко. У військкоматі нам обіцяли, що у жодних бойових діях брати участь не будемо. На це й купилась.
А далі урочисті збори у Луцьку, де з сотень добровольців лише вона єдина жінка з путівкою до Афганістану. Важкий переліт на чужу землю. І страх, що твій літак, в якому ти сидиш, може знищити невідомий ворог.
– З військового аеродрому нас відправляли у Кабул. Мені випало летіти на борту разом із вісьмома генералами. Вони так були заклопотані своїми справами, що спочатку навіть не помітили налякану пасажирку, котра тихо сиділа у кутку. Лише згодом, відірвавшись від карт, один із них промовив: “Дивіться, мужики, так тут дівчина є, а ми і не бачили. Ти куди?”, – запитують. Відповідаю, що в район Шиндара. “Іди до ілюмінатора, подивись, ми вже таке сотню разів бачили”. Дивлюсь на всю цю красу, а на душі лячно, адже не знаєш, що з тобою буде наступної миті. Та ще й пілот запитує: “Стрибала коли з парашутом?”. Відповідаю, що ні. Одягнув на мене парашут і каже: “Оце як щось, оцю штучку червону “дьоргай”, – пригадує події тих далеких часів співрозмовниця.
Близько року пробула жінка в “гарячій” точці. Їх військовий госпіталь розташовувався на окраїні міста Синбан, високо в горах. Це була авіачастина – важливий об’єкт, який до того ж добре охоронявся. Виходити в місто чи спілкуватися з місцевим населенням суворо заборонялося.
– Щодня було надзвичайно багато роботи, – зазначає пані Галина. – Поранені до нас поступали часто. Знала, що це не буде стерильна робота. Війна є війна. Але не очікувала, що так. Якщо ти працюєш з пораненням – це не є красива робота. Мабуть, Бог оберігав, бо незвичайних ситуацій за увесь цей час так і не трапилось. Лише кілька разів вдалось побувати за межами госпіталю. Супроводжувала хворих в медсанбат, тоді й побачила в зруйнованих кишлаках афганців: обідраних, голодних, вони дивилися на нас якось налякано і водночас люто. Це було страшне видовище, після якого розумієш, що війна – трагедія, яка нічого доброго не приносить.
Після повернення з Афганістану Галина Журман так і не потрапила на Батьківщину. Разом із чоловіком та сином вони оселилися у місті Лозова, що неподалік від Слов’янська (Донецька область). Провінційна, тиха місцина, в якій до останнього часу чудово уживалися українці і росіяни. Здавалося, що так буде завжди і страші картини минувшини, які випало побачити молодою, вже ніколи не повернуться, не повторяться. Та навесні 2014-го північний “сусід” приніс біду і сюди, розв’язавши криваве протистояння майже під стінами її дому.
– Наше містечко невелике, раніше було залізничним вузловим центром, – розповідає пані Галина. – Люди спілкуються в основному суржиком. Якщо до мене говорять російською, то й відповідаю російською, якщо українською, то відповідно переходжу на українську. Головне, що турбує місцевих – як прожити, де знайти гроші, щоб заплатити за опалення, купити продукти. І як в українців, так і в росіян ці проблеми спільні.
На думку Галини Павлівни, напружена ситуація на сході України свідомо накручена Росією. Частина росіян, або тих, що мають російське походження, і справді підтримують дії Путіна, вважаючи його мало не за визволителя. Та таких меншість.
– Вони кивають на матеріальне забезпечення росіян, що, нібито, там їм жити краще. Але проблема у тому, що Росія в сьогоденні зовсім не така, якою вона була за Союзу. Там теж вистачає проблем. Та, знаєте, ці ура-патріоти “русского мира” чомусь ще й досі не поїхали до Росії! Чому? Бо бояться, що їх там ніхто не чекає.
– Протистояння, що охопило Україну прийшло, ззовні, – упевнена жінка. – Великі політики знову хочуть вирішити за нас, як розпорядитися власною долею. Ніхто не думав, що Росія творитиме такі речі. Між простими людьми конфліктів немає – це все зроблено спеціально. Маю багато друзів серед росіян, живуть по-сусідству з нами, так вони і не думають кудись відділятися. Крий Боже, щоб східняки не повторили долю афганців, яких теж ішли захищати. Та чим це обернулося? Відомо усім. Ми є заручниками конфлікту. Біля нашого будинку все частіше проїжджають колони військової техніки: танки, автомобілі. Поки вони українські, але що буде далі – невідомо.
У голосі жінки все більше відчутні нотки розпачу і стурбованості. У такій непростій ситуації справді важко залишатися спокійним. Та найбільше пані Галину гнітить те, що тутешні вже звикли до протистояння на Сході.
– Вони дивляться по телебаченню, що хтось стріляє, когось там вбили і сприймають це як щось далеке. Хоча декілька хлопців із Лозової теж загинули в АТО. Нам варто пам’ятати, що війна – це бруд, втрата моральності, порушення всіх людських прав і норм. Усе, що є поганого у житті – це є війна. Нікому не побажаю, щоб вона прийшла у їхні домівки. Вибухи, вогонь не діє вибірково, вони знищують усіх, хто трапляється на їхньому шляху.
Олександр Приймак.
