Уляна Протасюк та Євдокія Приймачук із села Видричі – справжні господині. Незважаючи на поважний вік, обом жіночкам уже за вісімдесят, їх обійстя чистенькі та засаджені квітами, а хати як писанки.
Нечасто побачиш таких затятих до робити людей, як у Видричах. Навіть у вихідний день на сільських вулицях не велелюдно, усі при ділі. Хтось вправно порається по господарці, інші — на полі. От і наші героїні баба Уля та баба Євдокія не пасуть задніх, а й зараз можуть дати фору у газдуванні навіть молодицям. Цьогоріч, вони стали переможницями сільського конкурсу на кращу господу.
Звивиста вуличка неквапно веде нас до оселі Уляни Протасюк. Дорогу відшукуємо швидко, адже сплутати її з іншими сільськими хатинами важкувато. Чепурна хатина стоїть на роздоріжжі, огорнута кільцем різнобарвних квітів. На подвір’ї старший чоловік вправно орудує вилами, як виявляється згодом – це син господині. А ось і сама пані Уляна проворно вибігає з дому із відром варива для худоби, дивуючи нас своєю енергійністю. Складно повірити, що цій жіночці пішов уже девятий десяток. Та так воно і є, бабі Уляні – 83.
– Ой, дітки, часом і хочеться відпочити, та не маю підміни, – починає свою розповідь Уляна Максимівна. – В тридцять років стала вдовою з трьома дітьми, найменшому сину на той час було лишень 2,5 роки. Тай таково жила: бідненько, дрібненько. Чоловік залишив недобудований дім. Довершувала все своїми силами.Сама косила, корівку тримала, треба було діток годувати. Але, хвалити Господа, мої діти, як діти, не пушли в п’яниці. Всі розійшлись по світу, ото тільки син при мені, неодружений зостався. Я заставляла його, та може в нього доля така самому бути.
Бідкається жінка, що у житті доводилось їй тяжкувато. Працювала в колгоспі, обробляла ділянки з льоном та все робила вручну, адже техніки не було. А ще мусила господарку утримувати, бо діток теж треба чимось годувати.
– Як підеш зрання, то тільки до 12 години вечора додому повертаєшся, – провадить далі пані Уляна. – А тут ще треба корівку тримати, косаря найнєти, та й потім людям одробити за те, що наймала. І в колгоспі ділянки робити, до самої пенсії робила. Колись ткала, пряла, бо льон був, волокно. Пололи, рвали вручну, стелили. Тяжко було. А заробляли гріш – 10 рублів. Так удруге заміж і не вийшла. А нащо мені той замуж, мені діти треба було годувати, а ті чоловіки, то таке.
Невтомна бабуся постійно в роботі. Навіть спілкуючись з нами, було помітно як вона обмірковує в думках, що ще забула зробити. А клопотів старенькій вистачає, на двох із сином утримують більше гектара землі. Зізнається, сил поки вистачає усе впорати, докучає лише поганий зір.
– Так, своїми руками обробляю городи, – мовить жінка. – Здужаю, тільки б ще ліпш очі світили. Роблю в полі, корівку дою: треба і молочко пропустити, маслечко збити, сирець зробити. Я ще й їсти зварити собі і сину ладна. Хліб сама печу, магазинного не купуємо. Насіяли багато пшениці, намололи і печу свій хліб. На завтра розчинила, ото спечу. Ще й онучкам буханку, дві дати треба.
Єдина розрада для пані Уляни – це квіти, котрими жіночка прикрашає своє подвір’я, та ще богослужіння у місцевому храмі, на які побожна бабуся залюбки ходить майже щонеділі.
– Отакі мої квіти, за них не треба переживати, бо ростуть щороку. Я так люблю квіти, що рада прикрашати ними все довкола.
* * *
“Моя хатинка, дорогенька, такої кращої ніде немає”, – так душевно відгукується про свою оселю 80 річна Євдокія Приймачук. Для неї вона і справді дорога, адже вистраждана тяжкою працею та гіркою сирітською долею. Красуня-хатина, як квітка, виростає на початку села. Зайшовши на подвір’я, відчуваєш приємний затишок. Так буває лише в місцях, де живуть добрі люди.
Господиня і справді зустрічає привітною посмішкою. В руках тримає старовинне решето для борошна. На наше німе здивування швидко відповідає:
– Хазяйную. Зараз ось подчиню відро пшаниці на хліб та й буду пекти. Маю двох синів, то вони завжди просять: “Мамо, спечіть чорного хліба”. Магазинного не купую. Мені мій кращий. Магазинний — не той на смак та й черствіє швидко, хоча про хліб не можна поганого говорити. Хліб є хліб.
Пропонує і нам скуштувати. Хліб дійсно смачний.
Як розповідає жінка, родом вона із Дубровиці, а у Видричі забрав чоловік.
– Чоловік мій місцевий, видричанський. А зустрілися на вечорницях. Чотири роки він служив в армії. Коли звільнився, то направили його на роботу в Макіївку (Донецька область). А тут, у Видричах, залишилися старі батьки. Пишуть пісьма: “Приїжджай, бо немає кому нам помагати”. Вернувся додому. А його сестра в Дубровиці вийшла заміж, то й намовила брата женитися. Якось з другом пішли вони на вечорниці. Тоді їх проводили часто, того разу збиралися в моїй хаті. Була саме зима. А я там сиджу у хаті серед старших дівчат в куточку, як дитина. Та й чогось йому приглянулась, – пригадує Євдокія Пилипівна.
Трохи згодом, обтираючи сльози, додає:
– Я ж сама кругла сирота, без батька і матері. Мого батька вбили німці під час війни. Я вже тоді розуміла, що робилося, хоч і була мала. Мій дід з батьком зробили млина. Коли дід помер, батько став управляти тим млином. А саме розпочалась війна, і німці стали робити шкоду у селах: били жорна, палили млини, стріляли людей. Не вважали українців за людей, а за скотину. Одного разу запалили й наш млин. Батько і його дядько почали сперечатися з ними. А в німців переговорник був, запитав: “Хто хазяїн?”. Вказали на мого батька, та й його убили.
Того дня вбили і її старшого брата. Згодом від рук лісових хлопців загинула і матір. Ось так сиротами залишились п’ятеро дітей, серед них і пані Євдокія.
– Ми не опускалися, господарювали як могли. Та ще й з нас податок требували совіти: доводилось виконувати поставки зерна, тримаєш корову – принось молоко, курей – яйця. І так з усіх. Бідували. Часом навіть їжі бракувало. Ходила до школи в постолах, що дід робив, а на плечах – батьків подертий кожух. Щоб якось вижити, пасла корови, бо не було навіть що на ноги обути. Так босими ногами і ходила по стернях, що ті ноги були постійно в ранах, – розповідає про своє нелегке життя старенька.
Звідси, мабуть, і коріння такої надзвичайної працьовитості. Ще й досі, у свої вісімдесят, жіночка обробляє 50 соток землі.
– Ще здужаю, сини допомагають. Я сидіти без діла не можу. Як щось роблю, то мені легше на душі. Дурні думки не лізуть у голову.
Олександр Приймак,
село Видричі.
Фото автора.
