Невдовзі, 2 жовтня ц.р., українська спільнота всього світу відзначатиме 110-річчя від дня народження письменника світової слави Івана Багряного (1906 — 1963). А сьогодні, напередодні Дня Незалежності України, друкуємо скорочений варіант однієї з найвідоміших статей письменника-публіциста «Чому я не хочу вертатись до СРСР?» Публікація, написана рівно 70 років тому, досить актуальна для сьогоднішніх днів, коли російська влада в особі Путіна веде неоголошену війну на сході України. Російський фашизм з часів Івана Багряного не змінив своєї суті і сьогодні. Ця публікація — як відповідь тим, хто ще не прозрів і вважає комуністичне минуле “раєм”, а тюрму народів — “родіной”.
Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська, коли НКВС піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький…
Автор.
Я один із тих сотень тисяч людей-українців, що не хочуть вертатися додому, під більшовизм, дивуючи тим цілий світ.
Я є українець, робітник з походження, маю 35 років, уроджений на Полтавщині (тепер Сумщина), зараз живу без сталого житла, у вічній нужді, никаючи, як бездомний пес, по Європі, утікаючи перед репатріаційними комісіями з СРСР, що хочуть повернути мене на «родіну».
Я не хочу вертатись на ту «родіну». Нас тут сотні тисяч таких, що не хочуть вертатись. Нас беруть із застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту «родіну». Я беру це слово в лапки, як слово, наповнене для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав’язуване нам радянською пропагандою. Більшовики зробили для 100 національностей єдину «совітську родіну» і нав’язують її силою, цю страшну тюрму народів, звану СРСР.
Вони її величають «родіна» і ганяються за нами по цілому світі, щоб на аркані потягти нас на ту «родіну». При одній думці, що вони таки спіймають і повернуть, в мене сивіє волосся, і я вожу з собою дозу ціанистого калію, як останній засіб самозахисту перед сталінським соціалізмом, перед тією «родіною».
Для європейців і громадян всіх частин світу (крім СРСР) дивно й незрозуміло, як-то може людина утікати від своєї Вітчизни і не хотіти вертатись до неї. То, мабуть, великі злочинці, що бояться кари за гріхи перед своєю Вітчизною?
Мабуть, тому до нас ставляться з такою ворожістю.
Справді, тут є чому дивуватися тим, для кого слово «Вітчизна» наповнене святим змістом. Що може бути милішого за Вітчизну, за ту землю, де народився і по якій ходив дитячими ногами, де лежать кості предків, де могила матері?
Для нас слово «Вітчизна» також наповнене святим змістом і, може, більшим, як для будь-кого іншого. Але не сталінська «родіна». Мені моя Вітчизна сниться щоночі. Вітчизна моя, Україна, одна з «рівноправних» республік у федерації, званій СРСР.
Я не тільки не є злочинцем супроти своєї Вітчизни, а навпаки, витерпів за неї третину свого життя по радянських тюрмах і концтаборах ще до війни.
Вона мені сниться щоночі, і все ж я не хочу нині вертатись до неї.
Чому?
Бо там більшовизм.
Цивілізований світ не знає, що це значить, і може навіть не повірити нам. Та, слухаючи нас, мусить поставитися до того уважно. Ми прожили там чверть століття, і, говорячи тепер страшну правду про тамтешній світ, ми робимо це з повною свідомістю, що ставимо під загрозу смерті терору і каторги всіх наших близьких і рідних, які ще залишилися там і на яких Сталін буде виміщати свою ненаситну злобу і кровожерну ненависть до нас, українців.
Одначе це не спиняє нас від бажання розказати світові хоч частину тієї страшної правди, що жене нас по світах крізь нужду, холод і голод геть далі, як страшна примара, правди про «родіну», про країну сталінського соціалізму і про нашу українську трагедію в ній. Отже:
* * *
Візьміть “Малу радянську енциклопедію” видання 1940 р., розкрийте її на букву «у» і “прочитайте в рубриці «УРСР», що там написано.
Це документ. А написано там чорним по білому, хоч і дрібним друком, що Радянська Україна за переписом 1927 р. мала українського населення 32 мільйони, а в 1939 р., цебто по 12 роках,… 28 мільйонів.
Всього лише 28 мільйонів! Де ж ділися 4 мільйони людей проти 1927 р.?
А де дівся приріст, що за 12 років мав бути щонайменше 6-7 мільйонів?
Разом це становить понад десять мільйонів. Де ж вони ділися, ці 10 мільйонів українського населення? Що з ними сталося в країні «цвітучого соціалізму»?
Ось через це я не хочу вертатись під більшовизм. Я пройшов увесь тернистий шлях зі своїм народом і був живим свідком, де поділися ті мільйони. Того не можна розповісти в короткій статті докладно, але я хочу хоч стисло про те розказати.
* * *
Упродовж 1929-1932 рр., в час так званої «колективізації», більшовизм виповів війну заможному селянству гаслом «знищення куркуля як класу». На практиці це означало фізичне винищення колосальної маси людей, чесних трударів-хліборобів. І насамперед — українського селянства. Це знищення «куркуля як класу» в дійсності було для нас знищенням України як нації, бо вона на 70 % селянська. Під цим гаслом фізичного знищення винищено буквально мільйони українського народу. І не т. зв. «куркулів», а бідняків, інтелігентів і робітників.
Бо в Україні це знищення проводилось не в соціальнім плані, а в політичнім і національнім. Куркулів знищувано за те, що вони заможні, за те, що вони «куркулі». Бідняків, інтелігентів і робітників знищувано за те, що вони співчували «куркулям», а значить були «підкуркульниками». До цієї категорії належали всі ті, хто був проти радянської влади і колективізації.
Усі ті маси людей, приречених на жертву, засилали в сніги Сибіру і Крайньої Півночі на смерть, де вони й загибали від голоду, холоду, хвороб, позбавлені всіх, навіть найелементарніших людських прав. Висилали їх геть з усім, вириваючи з коренем, цебто зі старими і маленькими дітьми. А женучи через цілий СРСР етапами, цькували їх, як тільки могли, — живим словом і в пресі. А догнавши десь до понурої Печори чи Мурманська, кидали там напризволяще. Хто не вмер у дорозі, той гинув на місці. Маленьких дітей, що вмирали в дорозі, матері не мали як хоронити й загрібали в снігу без священика і домовини. А невдовзі і самі лягли там-таки. Кістьми цих українських дітей і матерів Сталін вимостив усі шляхи й нетрі тої «необ’ятної родіни».
Так загинуло й чимало з моєї рідні. Але від того в Україні нікому не стало легше жити.
* * *
У 1933 році більшовики штучно організували голод в Україні.
Перед очима всього світу українське селянство вимирало цілими селами й районами, понад 5 мільйонів українського селянства згинуло тоді страшною голодною смертю. Допомогу, яку зорганізовано було в Західній Україні під проводом митрополита Шептицького, братню допомогу від тієї частини українського народу, що жила поза межами СРСР, під Польщею, Сталін відкинув і навіть нічого не сказав про це вимираючим українцям в СРСР.
Навіщо? То небезпечно, бо то є національна солідарність, така страшна для більшовизму. Сталін прирік українське селянство на наглядну смерть свідомо, щоб змусити його до покірності, до примирення із заведеним колгоспним рабством.
Елеватори в цілому СРСР тріщали від українського хліба, запрацьованого українським народом, і здобутками того народу більшовики завоювали за безцінь світові ринки, творячи демціни; постачали ним китайську революцію тощо… В цей час умираючих українських селян, що їхали до столиці просити на вулицях милостиню, виловлювала червона жандармерія, звана робітничо-селянською міліцією, і викидала геть за місто вмирати на шляхах. Український народ у цій страшній трагедії був доведений до людожерства, до найвищого ступеня людської трагедії. Збожеволілі від голоду матері з’їдали своїх дітей…
Ви, матері цілого світу, чи можете уявити собі такий стан і такий режим, коли б ви могли з’їсти власну дитину?
Ні!
Ви не можете цього навіть збагнути, ані в це повірити!
А це було в Україні в 1933…
Ось чому я ненавиджу більшовизм і не хочу вертатись на «родіну».
* * *
У роках 1932-1939 більшовизм знищив усю українську інтелігенцію: вчених, письменників, митців, військових, політичних діячів — тисячі і десятки тисяч людей, що були верхівкою народу. Багато серед них і комуністів, тих, що героїчно боролися в Жовтневу революцію за її гасла про свободу і справедливість, про рівність і братерство і були весь час вірні тим гаслам.
Сталін, потоптавши всі ті гасла своєю антинародною політикою, нищив і тих людей, що були їм до кінця вірні. Більшовизм винищив їх саме для того, щоб позбавити український народ духовної верхівки, що змагалася до свободи й соціальної справедливості.
А винищив він їх, спершу піддавши страшній інквізиції, таким катуванням, що їх знали лише часи середньовіччя, потім постріляв та позасилав на каторгу: в далеку Колиму, на Соловки, на землю Франца-Йосифа і т.д., і т.д. Так загинуло багато моїх друзів і товаришів, так загинули письменники: Григорій Косинка, Д. Фальківський, Є. Плужник, Б. Тенета, Д. Загул, М. Йогансен, М. Куліш, С. Пилиненко, 0. Слісаренко, М. Драй-Хмара, Г. Брасюк, М. Івченко, Г. Шкурупій, О. Влизько, Ю. Шпол, Гр. Епік, В. Підмогильний, М. Вороний, М. Зеров і інші… і інші…
Художники: І. Падалка, В. Седляр, І. Врона та інші… Полководці: Якір, Дубовий, Тютюнник тощо… Так загинули професори: С. Єфремов, О. Дорошкевич…
Цей реєстр такий довгий, такий безконечний, як безконечна наша трагедія. Багато українських діячів-комуністів покінчили життя самогубством, як Скрипник, письменник-комуніст Хвильовий, голова Раднаркому УРСР Любченко тощо.
Серед усіх замучених діячів українського мистецтва, літератури й науки багато великих імен, непересічних талантів, знаних і шанованих в Україні. Багато з них були моїми товаришами і друзями, і я можу запевнити, що вони не були ворогами народу, а навпаки — популярними патріотами, високоінтелектуальними, порядними синами робітників і селян і бездоганно чесними людьми. За це їх знищено.
З ними я пройшов тернистий шлях більшовицьких тюрем і таборів.
З багатьма сидів в одній камері, був однаково битий і катований…
* * *
Я не хочу вертатись до своєї Вітчизни саме тому, що я люблю свою Вітчизну. А любов до Вітчизни, до свого народу, цебто національний патріотизм, в СРСР є найтяжчим злочином. Так було цілих 25 років, так є тепер. Злочин цей зветься більшовицькою мовою — мовою червоного московського фашизму — «місцевим націоналізмом». Чому це вважається за найтяжчий злочин? СРСР, як відомо, є федерацією рівноправних республік, рівноправних народів, що по «сталінській конституції» мають право на національну свободу аж до відокремлення від СРСР. А значить, кожний представник від кожної нації нібито має право на свій патріотизм і любов до свого народу.
Одначе це лише в теорії…
Я не хочу вертатись під більшовизм тому, що я сидів у тюрмах зі священиками різних церковних напрямків і бачив, як їх бито і мордовано. За наказом Сталіна їх винищено в СРСР, а церкви поруйновано, і цілих 25 років вибивано з людських душ найменші ознаки християнської релігії. В брутальний, підлий спосіб. І ось 1943 р. більшовизм вдався до релігії і став виступати в ролі захисника православної церкви. Європа і весь світ може в це вірити — в те, що Сталін справді насаджує християнство, а його партія щиро вернулася до релігії. Але ми ніколи в це не повіримо. Тіні замучених священиків стоять у нас перед очима, їхні кості ще не встигли зітліти…
…Я вернусь до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, по сибірських концтаборах, тоді, коли тоталітарна кривава більшовицька система буде знесена так, як і гітлерівська, коли НКВС піде вслід за гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький…
1946 р.
