У Бахмутському районі на Донеччині смертю хоробрих поліг житель села Підцир’я 54-літній Дмитрук Ігор Миколайович.
Хіба один раз він прощався з рідними назавжди й, зрештою, дивом виривався із пазурів смерті? Не один слід вона залишила на його тілі від свого кривавого доторку. Обличчя і те було посічене осколками. Мучили головним болем контузії. Годинами доводилось непорушно застигати у відкритому полі та багнюці, не даючи ворожому дрону ані шансу засікти свої позиції. А під обпаленою рашистською артою Авдіївкою наче сам Бог вивів його з хлопцями із оточення.
А скільки їх там лишилося навіки, як же багато полягло… Ще довго щоночі буде проживати той жах, страх і безвихідь. Він знав, що йому просто дуже пощастило, що хтось у рідному Підцир’ї надто щиро і багато за нього у ту мить молився. Не раз казав, що відчував молитовну поміч земляків на відстані. Часом зневіра заполоняла душу, гнітило почуття несправедливості, суперечливі думки не давали спокою. Надто підкосила Авдіївка його віру… Та якось, побачивши серед простих сільських чоловіків у брудному військовому однострої відомих у медійному світі людей – враз знову окрилився. Адже й серед таких «білоручок» є справжні громадяни своєї держави. Гарік Бірча вирушав на пекельний Покровський напрямок у групі зі звичайними хлопцями, в окопи… І ніби дрібниця, але така важлива для підняття духу солдатів. Бо не всі, що були вгорі, – прогнили. Ще є надія на світло.
Ігор Дмитрук був середульшим із трьох дітей в його родині. Ріс у сім’ї трудівників. Тато працював водієм на комбікормовому заводі, мама – лаборанткою в «Заготзерні». Змалку Ігор був добродушним, дуже любив тварин і зелені насадження, походи до лісу по гриби. Навіть на фронті мав чимало пухнастих улюбленців. Можливо, саме тому у юнацькі роки пішов вчитися в лісове училище, бо плекав надії пов’язати життя з природою. Однак доля повела хлопця іншою стежкою. Свого часу відслужив строкову службу в сухопутних військах, працював на приватній фірмі у райцентрі. Проживав у батьківській хаті. П’ятнадцять років тому один за одним полишили цей світ тато з мамою. У ту мить справжньою розрадою для чоловіка були лише його племінники. Стільки дав їм любові і піклування, як своїм власним дітям… Няньчити своїх нащадків, на жаль, так і не довелося.
11 листопада 2023-го Ігор Дмитрук наважується вступити у лави українського війська й вирушає у зону бойових дій. Захищав Україну у складі волинської 100-ої бригади. Оскільки був чи не найстаршим бійцем, то серед побратимів отримав псевдо «Дід». Та намагався від молодих не надто відставати. Старший солдат побував на передових позиціях кількох напрямків – від Лиману до Авдіївки. І навіть коли «сотка» зазнала значних втрат та була виведена на відновлення на Львівщину – залишався у той час нести службу в районі Краматорська. Останні битви Ігоря відбулися на найчорнішому сьогодні напрямку – під Торецьком. 24 листопада під час запеклих сутичок у самісінькому місті йому не вдалося вкотре обманути ворожий безпілотник. Внаслідок «скиду» БпЛА воїн зазнав травм, несумісних із життям. Сумний листопад… Торік забрав Дмитрука з дому, тепер привіз «на щиті».
27 листопада Ігоря Дмитрука з усіма військовими почестями проводжали в останню земну дорогу. Попрощатися з ним прийшли друзі і близькі, приїхали побратими, оплакували біля труни брат Леонід із сестричкою Наталією. Жалів дядька Дмитро, який також військовослужбовець, що вже не разом зустрінуть Перемогу. Обнімала поглядом воїна й племінниця Вікторія. Не розрадить він більше її. Холодними уже стали ті руки, які колись піклувалися про неї малою. Обривалися душевні струни і в духовного наставника – отця Сергія. Зі слізьми впав на коліна біля домовини бійця, просив прощення, що десь упустив момент, десь, видно, не так добре молився за нього, як було потрібно. Планували ж на свята разом зустрітися й піти від хати до хати з колядою. Не судилося… Знову щиро молилося за Ігоря усе його рідне село. Але тепер уже за упокій, щоб легкою була дорога у світ мертвих.
Спочив Ігор біля мами з татом. Не гримить більше над ним арта, не тривожать міномети й російські «орлани»… Тихо довкола, лише вітер співає… І ступає нарешті крок за кроком воїн уквітчаними садами, йде увись до Раю. Своє пекло він уже відбув на Донбасі… Хай колядує тепер на небі з янголами.
В опустілому храмі над домовиною дядька ще довго стоятиме племінниця Вікторія. Згодом вона напише:
«Нехай ніхто ніколи не опиниться в тій машині, яка везе Героя додому на щиті… Нехай квіти ростуть та цвітуть біля ваших домівок, щоб їх не потрібно було рвати і встеляти дорогу…Нехай наша патріотична символіка дістається лише для пам’ятних дат… Нехай усі Герої повернуться живими додому і лише тоді ми їх будемо гідно зустрічати, молитися і плакати… і ці сльози будуть зовсім не такі, не такі болючі…Це страшний, нестерпний біль… Дядечку, рідний, я дякую Тобі за моє дитинство. Я пам’ятаю багато приємних моментів з Тобою, і вони були лише найкращими. Ти ніколи і голосу на мене не підвищив, як Ти мене любив… «Віктуся» – так лише Ти на мене завжди казав… Дякую за захист…Ти – наш Герой…».
Іванна ГАЙДУЧИК.
