Ще один наш земляк, житель села Клітицьк, віддав своє життя в боротьбі з російськими окупантами. На лінії вогню загинув Ліпич Микола Миколайович. Життя 29-річного захисника трагічно обірвалося 12 серпня.
Микола народився у багатодітній сім’ї в селі Мостище. Він завжди вирізнявся своєю готовністю допомагати іншим. Був добрим душею, надзвичайно чуйним і милосердним. А ще радісним, завжди усміхненим… Таким пам’ятають його рідні та знайомі.
Чоловік пішов на фронт у травні 2024 року. Свою службу він розпочав із Рівненщини, потім був на Житомирщині, Полтавщині де пройшов військову підготовку. Згодом потрапив у зону бойових дій із Сумщини. Відданий присязі, захисник з гордістю прийняв будь-які виклики, навіть найскладніші.
«Коли його відібрали до 82-ї бригади, відомої своєю небезпечною службою, Микола не відступив. Його сміливість була незламною. Казав: «Мене вибрали туди, де найбільше треба хоробрості», — розповідає колишня дружина Юлія.
В умовах постійних обстрілів і важких бойових умов він зберігав холодний розум і стійкість. Регулярно писав рідним, проте ніколи не розповідав про реальний стан справ на фронті. «Він завжди казав, що все добре, хоча насправді ми знали, як йому важко доводиться», — додає Юлія.
Микола був батьком двох маленьких донечок — Емілії та Катрусі. «Дівчатка були для нього всім. Тож часто дзвонив, цікавився, як вони. Особливо останні два місяці він дуже тягнувся до родини, — розповідає колишня дружина. — Незважаючи на те, що наші подружні шляхи розійшлися, Микола завжди називав мене своєю жінкою. Навіть автомат назвав “Юлька”».
Звістка про загибель Ліпича прийшла несподівано. «Останнє повідомлення від нього було, коли він попросив пробачення і сказав, що ми з дівчатами найдорожче, що в нього є», — каже Юлія. Ці слова тепер звучать як передчуття, яке розриває серце.
Микола загинув від кульового поранення. Це стало трагічним завершенням його героїчної служби, в якій він проявляв неймовірні мужність і відданість.
Родина Ліпича зараз у скорботі. Боляче переживає втрату, зокрема, сестра Оксана, яка завжди, як могла, підтримувала захисника, поки він був на службі. Батькам Миколи доводиться переживати смерть сина. До речі, ще один, який також став на захист України, отримав важке поранення, проте продовжує службу.
Герої не вмирають, вони продовжують жити в наших серцях і пам’яті. Микола залишив нам не лише спогади про свою доброту, але й приклад незламного духу та відданості Батьківщині. Його усмішка назавжди залишилася в очах Емілії та Катрусі, яким він подарував найцінніше – свою любов і захист їх майбутнього.
Готовність Миколи стояти там, “де найбільше треба хоробрості”, надихати захисників нового покоління України. Його жертва стала ще одним кроком до перемоги, до того дня, коли на нашій землі запанує мир.
Поховають Миколу у селі Клітицьк, як він і хотів. Нехай земля йому буде пухом, а небо – вічним прихистком його душі. Ми схиляємо голови перед його подвигом і обіцяємо берегти пам’ять про нього, як він беріг нашу землю. Герої стоять нашими ангелами-охоронцями, що пильнують з небес за майбутнім, яке вони для нас вибороли.
Тетяна ПРИХОДЬКО,
село Клітицьк.
