Він спостерігав за окупантами з неба. Кожні три дні через три. Бачив їх і нищив! Косив орківську орду снарядами з безпілотників, якими уміло керував та споряджав понад рік. Але одного липневого дня ворожий дрон, на жаль, засік його першим… На Харківщині героїчно поліг уродженець села Воєгоща та житель Башової (Луцький район) – молодший сержант Романович Олександр Миколайович. 30 жовтня йому б виповнилося 33. Молодий чоловік і тато, добрий син та брат, порядний односельчанин, мужній воїн. Спокійний і небагатослівний.
Після навчання в Луцьку та проходження строкової служби працював деякий час на заводі, потім далекобійником. У розквіті сил доля звела Сашка з Лілею. Молоде подружжя оселилося у Копачівській громаді, селі Башова. Нещодавно настаралися на власну хату, але так і не встигли там разом пожити. «Вже як вернешся з фронту, то разом в’їдемо в новий дім», – казала дружина, чекаючи чоловіка з війни у батьківській оселі. Єдиною потіхою й розрадою для жінки був їхній трирічний синочок Назарчик.
Олександр був мобілізований до війська у березні 2023-го. Проходив навчання на Львівщині. Згодом потрапив у ряди 247-го батальйону 127-ої бригади. Це була перша в Україні бригада територіальної оборони, яка стала механізованою. Якраз у цей період у її лави й приєднався воєгощанець, вирушивши в складі взводу ударних БПЛА на південь країни. Його урівноважений посидючий характер гармонійно вписувався у його посаду – оператора безпілотників.
Умів вичікувати свою ціль й у найвдаліший момент по ній влучати. Через трохи формування передислокували на Харківщину. Там, поблизу населеного пункту Тернова, 26 липня Сашко і загинув. Їхню групу засік на позиціях ворожий дрон.
30 липня Олександра Романовича зустрічали на малій Батьківщині. Кортеж із воїном проїхав уквітчаними вулицями населених пунктів Волині. Поховали Сашка у Башовій, де він із своєю сім’єю проживав останні роки. Тут у горі зустрічали його дружина з синочком, мама з татом, брати з сестрою, друзі, сусіди, односельці… «Добре, що хоч тут не ростуть чорниці», – тішився колись воєгощанець, оселившись у селі Луцького району. 
Бо вже надто заморили його ті щоденні походи до лісу в дитинстві й невиправдана клопітка праця. Не втомлюватимуть тепер Олександра ані чорниці, ані вороги. На його могилі ростимуть пахучі квіти, тягнутимуться до неба, у якому він колись літав. 31 липня у пострілах почесної варти молодший сержант здійснив свій останній і вічний політ…
Іванна ГАЙДУЧИК.
