У липні 2024 року Україна втратила ще одного відданого захисника — Логвинюка Василя Івановича із села Сошичне. Він загинув на Донецькому напрямку, виконуючи бойове завдання у складі 151 ОМБр.
У вирі війни, яка вже третій рік випробовує Україну на міцність, є історії, що вражають своєю простотою і водночас величчю. Історія Логвинюка Василя — одна з таких. У свої 53 роки цей чоловік залишив спокійне життя сільського господаря-зварювальника, дружину, п’ятьох доньок і п’ятьох онуків, якими понад усе тішився, щоб стати на захист Батьківщини.
Василь Іванович пішов боронити Україну 12 січня цього року. Важко сказати, чи то було спонтанним рішенням, чи таку думку чоловік виношував давно, споглядаючи за тим, як на війні гинуть молоді хлопці. Рідним він не пояснював нічого. Ні дружині Вірі, ні своїм донькам. Це стало для сім’ї болісним відкриттям.
«Згадуємо перші дні, коли тато пішов добровольцем, так боляче було від того, що він нікому не сказав про своє рішення,” – діляться доньки.
Вони пригадують, як щороку на Василя, 14 січня, усі зустрічалися у батьківському домі, весело та дружно сиділи за столом.
«Цього року ми вже не збиралися… Пам’ятаємо, як плакали тоді, що він пішов. Чекали вранці, що буде йти понад хатою… та так і не дочекалися», — розповідають.
А Василь Іванович дуже любив свою родину. Хай навіть часто про це не казав, але всі це відчували. І символом цієї любові та турботи для них стала його ранкова традиція навідатися до кожного зі своїх дітей.
“Кожного ранку у тата був ритуал: він завжди йшов понад хатою, заходив до нас, перекинувшись декількома словами, йшов до наступної доні, брата, сестри,” — згадує донька Наталія з сумом.
І хоч на перший погляд чоловік міг здаватися суворим, насправді був досить люблячим дідусем.
“Міг і суворо посварити, але швидко відходив та вже шкодував, сідав біля внуків і грався,” — розповідає пані Наталя.
«Тато хотів сина, але Бог послав 5 доньок. Зате діждався 5 онуків – всі хлопчики», — додає донька Альона.
Василь Іванович тішився своїми дітьми, онуками, тож не інакше як за них і пішов у бій з окупантами. Як розповідають доньки, він мав впертий характер, але був дуже щедрим та добрим. Міг віддати останнє, що мав. А ще був вправним зварювальником. До війни саме цим і займався.
“У нього були золоті руки, маючи бажання, міг зробити з металу будь-що,” – кажуть.
Діти переконані, що ці риси їхнього тата оцінили на фронті і його побратими. А служив відважний захисник у 151 ОМБр. За місяці служби був на різних напрямках: спочатку — у Дніпрі, потім — Запоріжжі, і останні дні — на Донеччині на Покровському напрямку. Про воєнні будні чоловік ніколи не розповідав — не хотів, щоб рідні хвилювалися. Щодня намагався телефонувати, хоча б на кілька хвилин.
Ситуація на Донеччині була і залишається однією з найнапруженіших на всьому фронті. Російські війська постійно намагаються прорвати оборону українських захисників, використовуючи важку артилерію та авіацію. Саме в таких складних умовах і опинився Василь Іванович зі своїми побратимами.
16 липня 2024 року стало фатальним для Логвинюка Василя. “Тато не виходив на зв’язок 5 днів, це вже тривожило, бо на 3 дні на завдання йдуть. На 5 день ми дізналися, що його вже нема… Загинув від вибухової хвилі”, — з болем розповідає Альона.
20 липня вся Сошичненська громада прощалася з Героєм. Люди згадували Василя Івановича як працьовиту, щиру людину, готову завжди прийти на допомогу. Його рішення захищати Батьківщину у такому віці викликало глибоку повагу серед односельців.
Сьогодні, 1 серпня, мав би бути день подвійного свята в родині Логвинюків. Василь Іванович та його донька Наталія святкували б свої дні народження разом. Натомість, цей день став днем болючих спогадів та вшанування пам’яті.
“Тяжко навіть уявити, що це сталося. Я досі не вірю, що не привітаю його з днем народження та не побажаю многії літа і так само не почую від нього слова привітань. Дуже тяжко… досі не віриться… так хочеться почути голос. Здається, ще жити і жити… але навіки 53! Та клята війна забрала нашого найріднішого та найкращого тата та дідуся. Вічна та світла пам’ять вам, татку,”, – ділиться донька Наталія, ледве стримуючи сльози.
Вибір Люгвинюка Василя захищати Україну у віці, коли багато хто мріє про спокійну пенсію, його готовність віддати життя за майбутнє своїх дітей та онуків став болісним для родини, але це те, що робить нас нацією, яку неможливо подолати. Пам’ять про Василя Івановича та тисячі таких як він – це наш обов’язок і наша сила. Вона житиме у серцях його рідних, у вдячності співвітчизників, у свободі, за яку він заплатив найвищу ціну.
Тетяна ПРИХОДЬКО.
