Учасниця народного аматорського фольклорного колективу “Приданки” села Гута-Боровенська Ганна Миколаївна Самко у понад сторічній вишиванці, яку створила мама жительки села Полиці Марини Тимофіївни Шиліпук.
Понад столітня вишиванка із села Полиці закарбувала у красивих узорах душу українського народу, переживання і надії. Сьогодні можемо лише здогадуватися, як створили цей шедевр народного мистецтва. Ті, хто знав цілком його зворушливу історію, вже не з нами, залишивши по собі тільки фрагменти спогадів. Проте, деякі деталі нам відомі, а решту доповнила наша уява, відтворюючи картину минулого.
Достеменно відомо, що вишиванка була сімейною реліквією і духовним спадком мешканки села Полиці Марини Тимофіївни Шиліпук (у дівоцтві Балик). Залишаючи земний світ, вона довірила безцінний скарб новоствореному аматорському музею в Гуті-Боровенській із впевненістю, що там він знайде своє місце і призначення. За усним заповітом жінки вишита сорочка стала діючим експонатом музейної установи, який продовжує служити важливій меті – зберігає і передає нащадкам український історичний та культурний код, є ключем до розуміння непростого сільського життя, його традицій. У цій вишиванці неодноразово виступали учасниці народного аматорського фольклорного колективу “Приданки” з Гути-Боровенської, відтворюючи на вітчизняних і зарубіжних сценах місцеві поліські народні обряди. Зокрема, завдяки творчому хисту колективу відчути справжній український колорит і побачити самобутню автентику мали нагоду глядачі в країнах Європи.
Онука Ганни Самко — Дарина Балик у цій же вишиванці.
…Вона, вишиванка, здається, ніби і справді говорить з нами через покоління, розповідаючи про мудрість, терпіння та майстерність, які більше століття тому вклала у кожен вишитий вузлик, узор мама пані Марини. Та водночас через неї промовляє до нас сповнене випробувань минуле родини Марини Шиліпук. Давня річ береже в своєму красивому шитві нестерпний, пекучий біль, який відчувала її неня, переживши втрату доньки.
До нас дійшли тільки короткі уривки споминів покійної Марини Шиліпук про те, яка ж доля спіткала дівчину. Трагічна подія, пригадувала Марина Тимофіївна, трапилася в розпал Першої світової війни. Якось вона з сестрами пішла у ліс збирати ягоди. Туди вони вирушили утрьох, але лише двоє згодом повернулися назад. Одна сестра зникла. Довго родичі шукали сестру, не знаючи душевного спокою, однак так і не знайшли ані сестриного тіла, ні особистих речей. Рідні припускали, що над нею могли познущатися, а потому вбити ворожі солдати, що, на жаль, було не рідкістю в ті часи.
Саме нещастя, котре пережила, і спонукало маму Марини Тимофіївни вишити сорочку. Ночами згорьована, зажурена матір припадала над вишиванкою, дрібненько клала червоними та чорними нитками хрестики-узори. Мов роса на світанку, блищали на її очах сльози, а та все вишивала й вишивала: червоним – любов, адже безмежно любила свою милу донечку, чорними – печаль, що наповнила їй душу зі смертю кровинки. Бажала ж неня доньці спізнати щастя материнства, прожити вік у парі. Не судилося того…
Кажуть, що час приносить рани, проте також і дарує зцілення. Але все ж деякі рубці залишаються назавжди, відображаючи біль минулого, що гомонить у сьогоденні. Через понад століття, що минуло після описаних подій, на українській землі, де колись лунали пісні миру, тепер чути відлуння війни. В окупованих містах і селах російські нелюди чинять насильство, вбивають невинних. Жінки, чоловіки та навіть малолітні діти зазнають сексуальних знущань. Відбувається тотальне винищення всього українського, стирання історії, культурних цінностей. Знову матері втрачають своїх дітей, часто не маючи змоги навіть оплакати їх, схилитися перед домовиною. І ми повинні побороти зло рашизму, бо від того залежить наше виживання. Всі повинні працювати на те, аби здобути ПЕРЕМОГУ, мир! Адже не одягнута на тіло вишиванка визначає патріотизм, а наші реальні вчинки заради України.
Олександр ПРИЙМАК.
