Виконуючи надскладне бойове завдання, 29 квітня на Донеччині загинув житель Каменя-Каширського Анатолій Миколайович Філюк. Хоробрий воїн, бойовий шлях якого розпочався ще наприкінці 2014 року, останнім часом служив у 33-ій окремій механізованій бригаді ЗСУ. За відвагу, проявлену в бою, нагороджений почесними грамотами, медаллю “Учасник бойових дій”, нагрудним знаком
“Учасник АТО”.
У тіні тривоги та болю воєнних років випало нам святкувати вже втретє найсвітліше свято Великодня. Часто гіркою на смак була солодка паска, окроплена солоними сльозами, що лилися струмками за полеглими на полі бою українськими воїнами. Замість радості Пасхи душі людей наповнювала чорна скорбота. Святкового дня ридали від горя над труною вбитого російськими окупантами камінь-каширця Анатолія Філюка його рідні, знайомі, здригалися серця сотень жителів міста, які прийшли розділити їх великі переживання, вшанувати свого Героя.
Під гучний патріотичний славень та величання Воскреслого Христа велелюдна траурна колона полишила оселю спочилого воїна, минула вулицю Героїв УПА, на якій багато років прожив він, огорнутий любов’ю дітей, дружини, пройшла встеленою квітами і зеленню вулицею Шевченка, прямуючи до міського Свято-Миколаївського храму. Там провели панахиду за покійним, а разом із тим присутні на ній молитовно відзначили Пасху Господню, котру, на жаль, Анатолію судилося зустріти лежачи в домовині.
…І ось військові підняли на свої плечі тіло сина України, який мужньо зустрів власну смерть в борні з жорстоким агресором. Замайоріли синьо-жовті прапори у руках молодого покоління, за чиє щасливе, мирне майбутнє він героїчно боровся. Громада рушила до центрального міського кладовища, з честю проводячи захисника на вічний спочинок його останньою земною дорогою. Вигукуючи з усіма “Слава Україні!”, “Герої не вмирають!”, “Україна – понад усе!”, йшли побратими Анатолія Філюка, поруч із ними сусіди, колеги, посадовці. Відбувся прощальний церемоніал за загиблим, який не можливо було спостерігати без сліз, кричала душа від того, що бачили очі. Востаннє схилилися над його домовиною матір, дружина, донечки, син, брати, бойові товариші, а також всі інші, хто знав, поважав, любив Анатолія. “Дякую, тату” наостанок сказав син Олег, міцно пригортаючи до грудей державне знамено — символ, який вважав найціннішим для себе його батько, котрий шанує і захищає сам, служачи у лавах Національної поліції.
– Тато був Людиною з великої літери. Він розділяв усі наші радощі й турботи. Завжди намагався підтримати, втішити. Своєю веселістю розвіював навіть найбільший сум. Від нього я та мої двоє сестер навчилися доброзичливості, працьовитості, віддано, щиро любити Батьківщину. Спасибі йому за те, що щоразу, як турботливий батько, мудро наставляв мене боронити слабших, піклуватися про тих, хто потребує допомоги, оберігати родину, служити своїй країні. Адже його приклад і слова надихнули мене мобілізуватися до війська, пройти службу в 101 бригаді охорони Генерального штабу, а згодом стати поліцейським. Це він вказав мені шлях, якого тримаюся нині. Наприкінці 2014 року тато серед перших добровольцем приєднався до лав Збройних сил, аби захистити Україну від російської орди. Прийняв бій на найгарячіших напрямках, зокрема відстоював від проросійських найманців Маріуполь. З ним разом тоді в одному взводі торував воєнні стежки і брат Віталій. Гуртом вони у перші дні широкомасштабного нападу росії поспішили до військкомату, аби знову послужити рідній землі, добивалися, аби забрали їх на фронт, так як не могли сидіти вдома, бачачи, як ворог нищить дорогу їм Вітчизну, знаючи, яке пекло пізнають їхні бойові товариші, – розповідає Олег Філюк про тата–Героя.
До боротьби за мир приєднався 2022 року також і старший брат Анатолія Миколайовича — Валерій. Зокрема, брав участь у звільненні Київської області, боях за Бучу, Ірпінь. Нагороджений відзнакою Головнокомандувача Збройних сил України “Золотим хрестом”.
Анатолія ж спершу розподілили у роту охорони районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки на посаду командира. Ніс чергування на блокпостах, а душею продовжував рватися на передову. І таки добився свого. У складі героїчної 33-ої окремої механізованої бригади рушив визволяти українські міста та села з-під московитської окупації.
– Безліч життєвих ситуацій ми з татом пережили пліч-о-пліч, навіть удвох стояли на блокпостах. Він у всьому мені звірявся, розповідав про кожен обстріл, бойові виходи, втрати і тривоги, як пив воду з калюжі, голодував, два дні ховався з побратимом у лисячій норі, аби врятуватися. Якось тато шістнадцять діб не виходив на зв’язок. А потім, коли нарешті відгукнувся, промовив: “Що, синку, не думав, що я виживу?” Я ж вірив, що тато повернеться переможцем, бо знав його залізний характер, наскільки великий він мав досвід. Але тато наче щось відчував, постійно надсилав мені своє місце розташування, аби, якщо, не дай, Боже, трапиться найгірше, хоч відав, де він загинув. 24 квітня ми з ним спілкувалися по відеозв’язку. Тато ще сказав, що зібрав у наплічник речі, поклав туди військовий квиток, і попросив побратимів їх відправити нам, адже, додав услід, має завдання незабаром йти туди, звідки ще живим ніхто не повертався. “І я не вернусь, сину”, – мовив із болем наостанок. Попросив пробачення, якщо чимось образив. Через п’ять днів він загинув, – тамуючи сльози, пригадує останню розмову з татом Олег.
Олександр ПРИЙМАК,
м. Камінь-Каширський.
