Уродженець села Осівці Цап Василь Сергійович захищав нашу державу від ворожого вторгнення понад п’ять років. Доблесть і честь, патріотизм до Батьківщини перейняв від свого батька, котрий свого часу воював у регіоні Нагірного Карабаху.
Василь з дружиною Мариною.
… із сином Сергійком,
…Закрита труна, вкрита державним прапором. Багряніють у хаті квіти. Над домовиною сидить хлопчик, якому нема й трьох років. Буркотить іграшками по ній і все питає, чого тато так довго до нього їхав… А тепер мовчки спить. Сім довгих місяців рідні з нетерпінням чекали вдома свого сина, брата, чоловіка й батька, свого захисника. Приїхав, на жаль, цієї весни на «щиті». Життя 25-річного Василя Цапа трагічно обірвалося під час виконання бойового завдання на Донеччині ще торік восени.
У мирному житті Василь був вмілим будівельником, користувався великим авторитетом серед односельців, обожнював риболовлю, любив тварин, закінчив Камінь-Каширське ВПУ. У 2017 році був призваний в армію. Тоді він став строковиком 14-ої бригади спеціального призначення ВВ «Барс», згодом служив на Сумщині. Саме там доля його потім і залишила: через кілька років одружився й з усім осів у Глухові.
… із сестрами Марією та Іриною,
Тато Сергій вкрай не хотів, аби його нащадок йшов до війська, бо розумів – в Україні війна, всяке може бути. Адже сам пройшов колись нелегкі бойові стежки на Карабасі і добре знав, яке горе і жах несе кожна так звана «спецоперація». Справдились побоювання батька. У 2018-ому син підписав контракт на військову службу й у складі 58-ої окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського відправився в зону АТО. Побратими називали його «Малий», бо був наймолодшим з усіх. Перший бойовий вихід осівчанина був на Покрову в районі Донецького аеропорту. До повномасштабного вторгнення рашистів їхнє формування виконувало завдання біля населених пунктів Торецьк, Піски, Опитне, Старі Терни, Красногорівка, Старомихайлівка, Гірник, Покровськ, Мирноград, Гродівка, Бердичі, Ласточкине. З лютого 2022 року їх передислокували на Чернігівщину вибивати орків із області.
… із побратимами в Білогорівці 21.05.2022 року.
Тож серед численних військових відзнак Василь Цап отримав також медаль «За оборону Чернігова». Згодом його підрозділ стримував окупантів знову на Донеччині: Зайцево, Білогорівка, околиці Бахмута, Мар’їнка… Із 2023-го перевівся у 56-ту окрему мотопіхотну Маріупольську бригаду. Тут у нього вже був позивний «Тихий», адже завжди – спокійний, нечутний, неконфліктний, послушний. Під час одного зі штурмів був тяжко поранений у таз, тоді дивом вижив. Осколок застряг у спеціальному спинному бандажі, лише частково пробивши тіло. А бойовий товариш, котрий вперше вийшов на завдання, допоміг Василеві вчасно зникнути з ворожого обзору й дістатися до медиків. Тоді смерть майже упіймала його в свої обійми. Однак після лікування поліщук поспішав знову на позиції. У той період навіть президент приїздив до бригади на передову подякувати за службу.
6 вересня того року рідні востаннє спілкувалися з Васильком. Збирався йти на штурм. Голос був похмурий, наче щось передчував… «Спина дуже болить. Але маю ще два уколи, то вколю, полегшає. Усе, йду на вихід!», – його завершальні слова… А з 7 вересня він був уже офіційно безвісти зниклим. Версій, що саме тоді трапилось – безліч, і жодна не подібна між собою. Єдине, що родичі захисників знали напевно – це те, що однин із бійців їхньої групи точно потрапив у полон. Відео з ним згодом виставили російські пабліки. Тож сім’ї сподівалися, що всі четверо хлопців ще живі, активно шукали їх по світу. Та місяці надій й очікувань в Осівцях днями обірвала чорна звістка про підтвердження загибелі Василя Цапа.
За всі роки військової служби Василь виконував багато функцій: був і стрільцем, мінометником, навідником на БТР, опановував стрільбу з американських «Джавелінів»… Йому навіть пропонували очолити один з підрозділів. Однак він був свобідною людиною, не хотів бути обмеженим керівною системою та відповідати за сотні життів. Не раз горів від влучання снарядів чи фосфору, не раз кілометрами тягнув на собі по кілька поранених друзів…
«Такого воїна і брата по духу, як Васька, є одиниці. У всіх найнебезпечніших виходах йшов із нами спиною до спини. І тільки він у зоні бойових дій умудрявся рибалити на безлюдних озерах під обстрілами», – казали на похороні побратими, яких він колись уберіг від загибелі. Навіть ті, що пошкодили й втратили кінцівки, не могли не приїхати й не попрощатися з «Тихим». Прибув віддати шану своєму бійцеві і командир взводу: «Це був справжній воїн, він був народжений воювати! У нього ніколи не було помилок». «Такого тата треба заслужити. Він – мєчта!», – досі плачуть двоє малолітніх хлопчиків, котрих Василь із дружиною взяли в сім’ю під свою опіку. І тільки маленький синочок все ще не розуміє, що тато вже не прийде до нього… Але колись він гордитиметься, що його батько був істинним Героєм і патріотом! А на згадку матиме від нього тільки знімки і відео з передової, нагороди, стрічки з «виражанки» та алабая, привезеного Василем в Осівці із фронту.
Іванна ГАЙДУЧИК,
село Осівці.
