Із сумом падає додолу вишневий та яблуневий цвіт, розноситься циклонним вітром із людських садів аж до берегів Турії. Обривається у вихрі раптово, як щойно розквітле життя наших молодих воїнів на полі бою. Полетів цієї весни серед того білого цвіту у Господні обійми й захисник-доброволець із села Бузаки Мажула Олександр Романович, позивний «Шкет».
У лютому 2022-го Олександр Мажула прямував із валізами на заробітки до Польщі. Але через повномасштабне вторгнення рашистів одразу повернувся додому й 25 лютого був уже у військкоматі та Хотешові. Там він долучився до 51-го батальйону волинської тероборони. І хоча раніше не служив навіть в армії, готувався зустрічати ворога на рідній землі зі зброєю. Як тільки відпала пряма загроза нападу орків на терени нашого району з білорусі, вирішив перевестися із «сотки» у бригаду, яка уже виконувала завдання безпосередньо на лінії фронту. Бо хотів бути максимально корисним, раз вже у такий тяжкий час лишився захищати Україну. Так з кінця 2022 року він потрапляє у ряди 76-го батальйону 102-ої ОБрТрО (формування Івано-Франківщини). Відтоді постійно перебував на Запорізькому напрямку. Усі його побратими прийшли в підрозділ добровільно, аби захистити своїх близьких і не дати ворогу просунутися вглиб країни. Мало хто з них мав хоча б якийсь стосунок до військової справи, але прискорене навчання, відеоуроки та бажання нищити ворога дали свої плоди.
«Зараз йдемо на природу», – казав Сашко сестрам щоразу, коли мав виходити на завдання. Кожні два через два дні він вирушав на позиції. «Все нормально. Я живий!», – лунало з його уст, як тільки повертався. Щоразу його стежка пролягала повз вщент зруйновані будівлі Гуляйполя й закривавлені місця боїв. У ті моменти десь навіть трохи радів, що короткозорий і бачить здалеку лише туманні силуети. Однак мріяв після війни зробити лазерну корекцію, аби його очі могли добре розгледіти птахів у мирному небі. Під час виконання одного із завдань отримав контузію, а 9 лютого 2023-го був представлений до нагороди – медалі «За хоробрість у бою».
«Змалку Олександр був розважливим та розумним, мав особливий хист до математики. Навіть пішов вчитися в інститут на математичний факультет. А ще любив спорт. Будучи хлоп’ям, ставав руками на табуретки й так виконував віджимання. Живучи в селі недалеко від розливчастої річки, як і багато його однолітків бігав рибалити. Там у тому прибережному очереті й промайнули його кращі юнацькі літа. Він був наймолодший з нас чотирьох. Коли йому було 15, не стало тата. Тож і гіркоти хватало на його долі. Перші свої війни проживав у комп’ютерних іграх, поки реальний світ не покликав на ту війну, в якій мають одне життя й не воскресають… 18 квітня від отриманих поранень він помер у міській лікарні екстреної швидкої медичної допомоги Запорізької області», – плачуть сестрички Віта та Валентина. Жаліють молодого брата, який не встиг навіть відгуляти своє весілля…
Не можна навіть уявити, який ураган вирував у серці матері, яка 12 років тому у такому ж віці поховала й старшого сина. А тепер 32-літнім віддасть землі і Сашка… Забрав Бог один за одним усіх чоловіків з її родини. В очікуванні Героя «на щиті» в батьківській хаті не стихали молитви за упокій його душі. А ще читали його останні вірші з фронту. Так, на передовій він став поетом…
Стою в окопі на своєму посту
І бачу природи незмірну красу:
Як сонечко сходить, місяць гуля,
Як трави росою ріллю напува.
Гуляє козак, та не з шаблею вже,
Тримає АКа через мужнє плече!
І, видко, не сам він, а вдосталь їх є.
Стрій сміло тримають, бо діло своє!
Не здамося ніколи, кожен це знайте.
Ви нас, зозуленьки, не забувайте.
Бо навіть як Рай для нас розцвіте –
Ворожа потвора у Пекло впаде!
Ps. Shket
І, може, воно так і є, як писав Сашко. Досі стоїть він там на посту зі своїм АКа й милується красою ще не знищених клаптиків світу, або ж помагає з неба побратимам своєї стрілецької роти скидати ворога в пекло.
Іванна ГАЙДУЧИК.
