23 лютого Камінь-Каширщина попрощалася із краянином-військовослужбовцем, жителем райцентру Біруком Олександром Петровичем. Боєць героїчно загинув, захищаючи Україну, у Запорізькій області.
Людмилу Бірук камінь-каширці знають як талановиту художницю та чудового керівника гуртка-методиста Будинку дитячої та юнацької творчості. Тож її непоправне горе стало спільним болем для всієї громади.
Одна за одною біда вдерлася в її родину – війна забрала у неї двох Олександрів. Спочатку племінника Олександра Зарембу, уродженця Великого Обзира, а потім і коханого чоловіка Олександра Бірука.
Олександр Бірук закінчив Львівський державний технікум залізничного транспорту, кілька років обслуговував техніком-автомеханіком лінію Ковель – Камінь-Каширський. 1 червня 2003 року одружився. Молоде подружжя Біруків почало дбати про облаштування власного обійстя в центрі міста. Тож довелося попрацювати й на сезонних заробітках. У старанні чоловіка й креативі дружини-художниці плекався їхній бажаний райський куточок. Та сповна насолодитися життям в ньому так і не встигли.
Із початком повномасштабної війни господар дому вирушив до військкомату, хотів потрапити в лави місцевої тероборони. Однак, оскільки у нього не було жодного військового досвіду (не проходив строкової служби), то його відправили додому. Мовляв, якщо буде потрібно, то згодом зателефонують і покличуть самі. Першочергово задіювали більш кваліфікованих бійців. У квітні того ж року їхню родину сколихнула страшна звістка – на Миколаївщині під час виконання бойового завдання зник безвісти їхній племінник Олександр Заремба, загибель якого підтвердили тільки через 21 місяць.
«Я шукала 22-літнього Сашка усіма способами. Ми до останнього були переконані – він у полоні ворога. Чоловік вважав, що діти не повинні гинути й пропадати безвісти, що саме батьки мають зараз відстояти вільну Україну для своїх нащадків», – зі щемом пригадує Людмила Бірук.
Із жовтня 2022 року Олександра Петровича мобілізували в ЗСУ. У складі 74-го батальйону 102-ої окремої бригади територіальної оборони ім. полковника Дмитра Вітовського (формування створене в Івано-Франківсій області) вирушив на Запорізький напрямок. Входив у підпорядкування служби ракетно-артилерійського озброєння. На фронті до нього зверталися «Чадо». Цей позивний закріпився за ним ще з юнацьких літ.
У гарячих точках південного сходу він перебував до останнього свого подиху. За цей час бригада не здала ворогу жодного сантиметра української землі. І хоча отримав контузію, травми та торік влітку був прооперований, продовжив службу на передовій. А з 16 січня 2024-го відповідального камінь-каширця призначили командиром 2-го відділення 2-го взводу. У середині лютого він мав приїхати у відпустку, однак поступився чергою побратимові. Вдома на нього чекали дружина та двоє синів – Владислав та Олексій. О 6 годині 19 лютого в Малинівській громаді, що межує з Донеччиною, розпочався дуже кривавий бій. Ворожа арта вщент закрила небо, не було навіть як голову підняти! Три години командир зі своїми кількома солдатами тримав оборону визначеної ділянки, поки не отримав тяжке поранення. Захисники опинилися в недоступній зоні, евакуації та підкріплення годі було чекати вчасно. «Чадо» як справжній лідер поліг смертю хоробрих, «з мечем» у руках. Йому назавжди 43…
«Бережу кожне його фото, кожен папірець, написаний ним, кожне повідомлення… Це пам’ять для нас, для його нащадків. У меморіальний спадок ще встиг передати синам прапор із підписами побратимів, привезений з Малинівки. Завжди притаманний йому життєрадісний вогник поступово згасав, контраст пройденого жаху там та побаченого у відпустках мирного життя тут викликали десь нерозуміння, наче люди забули про військових в окопах. Попри проблеми зі здоров’ям він лишився вірним своїм воїнам. Завжди казав нам, що це дорога в один кінець. На жаль, зустріли його вдома в скорботі й віддали назавжди Богу. Погас світ для мене. Єдине моє світло тепер – це діти», – з болем непоправної втрати каже Людмила Михайлівна.
Вічна пам’ять Герою! Не забудемо! Він подарував світло життя для кожного з нас!
Іванна ГАЙДУЧИК.
