Віктор… Саме його ім’я вже означало Перемогу. Та дочекатися її над рашистами йому так і не судилося. Камінь-каширці відгукувалися про нього як про добрячого чоловіка, котрий «душу міг віддати за когось». Таки й віддав, за кожного з нас… 25 лютого 2024-го полинув у засвіти відважний військовослужбовець із райцентру, учасник ООС, 48-літній Химчик Віктор Васильович.
«Я пішов за ідею!», — наголошував Віктор рідним, коли з власних переконань і поглядів вступив у ЗСУ ще в 2020 році. Хоча до цього військового досвіду не мав, не служив навіть «строчку». Після підготовки потрапив у зону фронтового Кримського, яке окупаційні війська у той період постійно накривали мінометними та артилерійськими обстрілами.
Змалку він був хорошим математиком, закінчив Конотопський індустріально-педагогічний фаховий коледж, деякий час працював у Камінь-Каширському ВПУ, їздив на сезонні роботи, був вмілим плиточником. В останні роки, перед тим, як підписати контракт на військову службу, був співробітником дільниці «Газорозподільних мереж України». Оскільки з цифрами та розрахунками Віктор був на «ти», то в збройних силах його одразу розподілили в артилеристи, на самохідну артустановку.
Так, у рядах 14-ої ОМБР він і зустрів у військовому однострої повномасштабне вторгнення агресора. Мав традицію підписувати снаряди «вітаннями» для ворога. Згодом став мінометником. Брав участь у боях за Київ і Макарівщину, стояв під авіаударами в Малині та Бородянці, потім вибивав російську навалу з Миколаївщини й Харківщини.
У звільнених населених пунктах жахали побачені картини наслідків окупації. Поруйновані підприємства, пограбовані оселі, розстріляне й катоване мирне населення… Та чи не найтяжчим його шлях був саме на Донеччині. Влітку стояв невимовний сморід від залишених напризволяще трупів орків в районі Бахмута. Деяких із них поїдали свині, що після знищення «визволителями» ферми розбіглися світом й шукали хоч якусь поживу. Тварини й ті мстилися своїм мучителям!
«Соледар – це пекло!», – казав Віктор Химчик братові Іванові, котрий у 2016-2018 роках також воював у зоні АТО й не з чуток знав, якими бувають «котли». І лише по порушенню мовлення Віті було зрозуміло – у цьому земному пеклі він зазнав тяжкої контузії. Хоч і не зізнавався рідним. Насправді ж на той час у нього було вже три такі акубаротравми.
«На його очах орки вмить стерли з лиця землі військкомат у Макарові. Уже 27 лютого 2022-го там стояла ворожа техніка, яка мала намір прорватися до Києва. Через п’ять днів 14-та окрема механізована бригада імені князя Романа Великого та 95-та окрема десантно-штурмова бригада звільнили селище та закріпилися у ньому. Проте надалі Макарів перебував під постійними обстрілами окупантів, й впродовж місяця був наполовину зруйнований. Російські кати, на жаль, встигли за ті кілька жахливих днів замордувати й розстріляти 132 цивільних… Та ні з чим не порівняти протистояння за Соледар. Це була зона справжніх артилерійських дуелей між військами двох армій, пів року перебування у вогні, на випаленій і подірявленій землі. За той найкривавіший рік Віктор пройшов те, чого я не пізнав за всі 32 роки вислуги, бувши офіцером. Наші хлопці до останнього намагалися втримати місто, точніше те, що від нього лишилося…», — з горем від втрати та водночас гордістю за брата розповідає Іван Химчик.
«Майже півтора року Віктор Васильович служив зі мною й з уже тепер також покійним Володимиром Какалюком із Краснилівки. Війна поріднила їх, вони дійсно стали гарними друзями. Я ж був командиром їхньої батареї до квітня 2022-го, поки не отримав поранення, у зв’язку з чим згодом був переведений в інший дивізіон. За період нашого спільного бойового шляху Віктор Химчик проявляв себе витривалим бійцем, гідно виконував всі поставлені завдання. Уже в перші години повномасштабної війни ми гнали разом наш військовий ешелон до столиці, згодом наші шляхи перетнулися ще у Вознесенську. Я добре знав його родину, працював колись у військкоматі з його братом. Тож смерть Віктора – це також і мій особистий біль», — додає про колишнього підлеглого військовослужбовець Роман Ковальчук.
Багато тижнів Віктор Химчик бачив небо переважно через просвіти маскувальної сітки бліндажів, війна пожирала один за одним його побратимів, його командирів. Кожен день, як ходіння по лезу… 
Частинка його душі залишалася в кожному населеному пункті, де гинули його бойові товариші. Щоразу проводячи пальцем на карті пройдений ним маршрут від Києва до Куп’янська, запросто міг показати й розказати про кожне село, оповите його особистою трагедією, назвати кожне дороге йому ім’я втрачених там людей. Він не забув жодну чорну дату. Переймався й через гіркі вісті про знайомих земляків, котрі також захищали Батьківщину. Так, 4 червня 2022-го не стало його друга дитинства Олександра Єфімова, а торік 15 лютого обірвалося життя його побратима-краснилівця Володимира Какалюка. Плакав, коли дізнався, що у світі мертвих вже й камінь-каширець Юрій Філюк, що проживав недалеко від нього.
Місяці проведені в окопах, сон в корівниках на бетоні чи сирій землі не могли минути безслідно. Застуди, задавнена пневмонія, запалення м’язів й суглобів… Останні його бої були в районі Куп’янська, де травмував хребці. Поступово став обмеженим у рухах. Тож потрапив у госпіталь, а далі – бандажі й тривала реабілітація. Після завершення контракту у травні 2023 року попри набуті болячки пробував ще потім вернутися на службу, хоча б у військову частину. Та букет захворювань згодом остаточно підкосив його: відмовили ноги, а там і серце… Скувала смерть поволі захисника в своїх обіймах й понесла до Господа…
У скорботі зустріли вдома воїна батьки, брат із сестрою, дружина, донька, син та дві онуки, у пошані до місця вічного спочинку його проводжало все рідне місто. Пішов Віктор відпочити від пережитого на війні та щоденних болів до своєї компанії на небо. Десь там, у паралельному світі, він знову рибалить на річці з Єфімовим, теревенить з сусідом Філюком про політику, або підписує з Какалюком черговий снаряд на ураження ворога… Та все ще чекає на Перемогу!
Іванна ГАЙДУЧИК.
