Замість указки і станків – зброя, замість вчителювання – війна… У похмурі дні лютого в Бузаках із почестями попрощалися з молодим педагогом, Героєм Деркачем Миколою Васильовичем. Із грудня 2022-го воїн вважався безвісти зниклим. І лише тепер, через рік, захисник знайшов вічний спочинок на рідній землі. Бог забрав його до себе у 29-літньому віці…
Сьогодні він міг би проводити свій черговий урок, навчати школярів азів користування токарським станком чи як змайструвати, наприклад, стіль-чик… Вісім років він викладав трудове навчання у Бузаківському ліцеї та вів заняття з туризму. За цей час неабияк полюбився і дітям, і колегам. Може б досі навіть уже й зіграв весілля та бавив первістка… Але повномасштабна війна зухвало вирвала його з графіків мирного життя.
Вперше прийшов викладати у стіни школи, де і сам колись навчався, у 2014 році. Педагогічну освіту здобув у Рівненському державному гуманітарному університеті. Згодом він, найстарший із шести синів у своїй родині, вирішив показати приклад справжнього чоловіка молодшим братам – відслужити строкову службу. Тому на рік випав зі шкільного життя. А в 2016-му знову повернувся до учнів, до своєї улюбленої роботи. Пішов, так би мовити, слідами батьків. Тато викладав військову підготовку, мама – географію. До того ж ненька за сумісництвом – заступник директора із виховної роботи. Тож дисципліна, просвітництво, саморозвиток і ерудованість у цьому сімействі прищеплювались дітям ще змалку.
Уміння від батька та армійський досвід неабияк згодилися Миколі у лютому 2022-го. Уже в березні він служив у 14-й князівській бригаді. Був кулеметником. Виконував завдання по всій лінії фронту, починаючи з позицій на Миколаївщині, далі були райони Запорізької області, Донеччини, Луганщини, Харківщини.
«Я так боявся першого бою, чи зможу як кулеметник дати безпечну дорогу своїм побратимам і закрити за ними хід ворогу. Але я зміг, я не злякався, я зробив все бездоганно. Мамо, армія – це моє!», — тішився у телефонній розмові результатом свого бойового хрещення Микола Деркач. Попри отримані згодом три контузії не зраджував своєму поклику – захищати свою державу до останнього подиху.
«Не плачте, мамо, ми тут стоїмо за Україну, боремося за наших сестер, матусь, бабусь, за майбутнє наших дітей, наших учнів. Вони заслужили бачити цей світ таким же кольоровим, яким ми бачили його у їхні роки. Не треба обмежувати їх у радостях юності! Не заради душевних тюрем молодих поколінь ми тут воюємо. Даймо дітям світло за будь-яких обставин, вони мають вирости здоровою нацією», – обговорював у останній своїй розмові з мамою як військовий і педагог нашумілі в соцмережах засудження випускних у школах в умовах війни.
А з 12 грудня 2022-го рідні нічого вже не чули про Миколу. Зник безвісти в районі Синьківки Куп’янського району. Понад рік він жив у батьківських надіях, щодня ненька прокидалася з думкою, як зустріне вдома свою дитину. Кидала сумний погляд то на поріг хати, то на чоловічі силуети в коридорах освітнього закладу, де працювала. Але він не з’являвся ніде, не виходив і на зв’язок. Днями усі материнські сподівання згоріли враз до тла, небо, здавалося, впало під ноги – серед тіл, які нещодавно обміняли орки, виявили ДНК її найстаршого сина.
– Телефонує тепер мені часом воїн із Нововолинська. Називає мене мамою. Бо, каже, Микола став йому на полі бою братом. У скрутний безнадійний момент, він єдиний піднявся з укриття й безстрашно пішов прикривати обеззброєного друга, врятувавши йому життя. Миколи вже нема, а побратим завдяки йому живе і не забуває свого спасителя, – з болем і гордістю каже мама Марія Миколаївна. – Я хотіла пригорнути свого сина до себе вдома, але обійняла лише домовину. Богові, видно, він більше угодний. Хай Господь його й обійме замість мене…
Іванна ГАЙДУЧИК.
