Разом із січневим морозом Погулянку скувала чорна скорбота. Тут попрощалися із полеглим військовослужбовцем-односельчанином, 48-річним Рябіїком Миколою Миколайовичем. Із вродженим талантом до музики він став спочатку умілим будівельником, а згодом і воїном. Виконуючи бойове завдання із захисту Батьківщини, загинув смертю хоробрих на Харківщині 20 грудня минулого року, а знайшов вічний спочинок на рідній землі тільки 28 січня 2024-го…
Безпалий! Саме так до нього зверталися побратими. Адже навіть відсутність великого пальця на правій руці, якого втратив ще замолоду, не заважала йому ані вправно стріляти з автомата, ані виконувати будь-які технічні й будівельні роботи. Часом хтось міг відізватися до нього й «Рябий!», скорочено від прізвища Рябіїк.
«Я щасливий!», – одна з коронних фраз Миколи за будь-яких обставин. Ми жили із ним в одному домі, їли з одного столу, по черзі готували, прибирали. У чужій стороні стали найближчими людьми, які завжди могли покластися один на одного. Окрім відповідального підходу до військової справи, він вирізнявся також добродушністю. То кота бродячого принесе й доглядає, то дітей сімей, які не виїхали з фронтової зони, підгодовує нашими харчами. Шкодував усіх», – розповідає побратим Валерій Кошелюк, також уродженець Погулянки.
Десятки літ вони прожили в одному селі, але на протилежних кутках. Тож за цей час їхні стежини рідко перетиналися. Саме повномасштабна війна поріднила й здружила їх. 16 червня 2022-го вони разом стояли в Камінь-Каширському РТЦК та СП, далі разом потрапили в 14-ту князівську бригаду й разом відправились на передову. Там їхні шляхи розійшлися аж на рік, служили в різних підрозділах. У липні 2023-го знову потрапили в один взвод охорони, де доводилось бути багатофункціональними. Та основна їхня місія – матеріально-техніче забезпечення (доставка боєприпасів, облаштування бліндажів тощо). А останні два місяці виконували бойові завдання в складі 2-го стрілецького батальйону, 4-ій штурмовій роті. Під кінець попереднього року, 16 грудня, Валерій Кошелюк на позиціях отримав поранення й був госпіталізований, а через чотири доби у цій же зоні під час виконання завдання поліг його товариш-односельчанин. Через масовані обстріли тіло Миколи Рябіїка змогли забрати з поля бою лише через кілька тижнів, 17 січня 2024-го. За 18 місяців і два дні служби він так і не побував у відпустці. А його так з нетерпінням чекала 84-літня мама… Приїхав додому вже назавжди – на жаль, у домовині.
Це вже другі трагічні зимові свята в цій родині. Колись на Різдво горе забрало у світ мертвих ще геть юним старшого сина Рябіїків. Нема вже тепер серед живих і господаря дому, і його батька… Розбиває біль душу дружини Наталії, якій тепер доведеться самій ростити й давати путівку в гідне життя двом молодшим синам.
Микола Рябіїк ріс у компанії трьох сестер і брата, в звичайній сільській сім’ї трудівників. Від матері усі діти успадкували творчі й співочі гени, тож серед них є і вчителі, і ведучі масових заходів, і солісти Волинського хору. Микола з братом свого часу також грав на весіллях, крутив дискотеку в клубі. У 1992-1994 рр. відслужив строкову службу у внутрішніх військах. Його наповненої світлом вдачі бракуватиме кожному погулянківцю. Адже колись він став частиною їхніх найвизначніших дат – заручин, хрестин, проводів в армію, уродин.
«Тут-тук! Я прийшов!», – щоразу першою фразою, наче візитна картка, звучало із самого порога з уст Миколи Миколайовича, коли навідувався до оселі родичів та кумів Нестеруків. Ніколи не оминав їхню хату, якщо проходив мимо.
«Він завжди був у режимі позитиву: веселий, щирий, усміхнений, рішучий, впевнений у собі, сміливий. А як любив дітей! Був чудовим татом для своїх синів і хрещеним батьком для моїх. Таким його й запам’ятаємо. У кожній телефонній розмові з передової він не втомлювався наголошувати, що Україна була, є і буде. Буде ще квітнути, але вже без кацапів. Хай справдиться його пророцтво. Хай він з Богом тепер з неба помагає своїм побратимам звершити цю місію. Світла пам’ять Герою!», – каже Ніна Нестерук.
Іванна ГАЙДУЧИК,
село Погулянка.
