Днями додому «на щиті» повернувся наш земляк і мужній оборонець України, житель села Хотешів Ткачик Олександр Володимирович. Захисник поліг у бою 6 грудня, героїчно стримуючи навалу жорстоких загарбників на Донеччині. Його брата Ярослава, який кілька літ захищав Батьківщину в зоні АТО, не стало кілька років тому.
Про цю родину можна знімати документально-художню сагу. У затишній хаті Ткачиків було колись багато радості й потіхи, якими б темними не були часи. Та звідкілясь увірвалось горе і почало косити їх рід у потойбіччя… Лідія Федорівна ще дівчиною приїхала викладати математику в поліське село аж із Чернігівщини. Одразу прикипіла душею до мальовничого краю, знайшла тут своє кохання, почала плекати сімейне гніздечко. Так і осіла на Камінь-Каширщині по нині. 45 літ вона самовіддано вкладала знання в кожного свого учня, її цінували і поважали як вмілого педагога. Чоловік Володимир Семенович був також поважною персоною на теренах краю, працював рентгенологом у місцевій тублікарні. Та страшна хвороба завчасно забрала його життя, відійшов у засвіти напередодні російсько-української війни.
Подружжя Ткачиків зростило та гідно виховало двох синів. Старший Ярослав закінчив у Кременчуці льотний коледж, де готували кращих в Україні пілотів-вертолітників. Тоді у всіх хотешівців не сходило з уст, що їхній односелець – професійний військовий льотчик! Пишалися ним, звісно, й батьки. Згодом до почуття гордості за нащадка додалися страх і переживання: Ярослав відправився з миротворчою місією у охоплені збройним конфліктом Конго та Ліберію, виконував завдання на гелікоптері. А з 2014-го його покликала в бій вже рідна країна. Декілька років він був учасником бойових дій в АТО, аж поки у 2018 році лічильник його долі не зупинила онкологія. У нього залишилося двоє синів та дружина.
Здавалося б, вже більшого горя й годі чекати Лідії Федорівні: поховала спочатку чоловіка, потім сина… Зостався з нею в чужій її корінню стороні тільки молодший Сашко. Але й тут смерть постукала кривавою правицею по плечу. Почалася повномасштабна війна. І як не просила свою дитину зостатися з нею, Олександр зробив вибір на користь Батьківщини. Хоча аж з кількох причин мав законне право не йти на фронт. 13 червня 2023-го його мобілізували у ЗСУ. Він був солдатом 42-ої окремої механізованої бригади. Загинув у результаті мінометного обстрілу під час виконання завдання в День Збройних сил України, 6 грудня, у Бахмутському районі. Йому назавжди буде 44.
«Він був скромний, тихий, спокійний. Його виважений внутрішній стан передавався навіть у рисах обличчя. Сашко дещо старший від мого сина, однак росли разом, практично в одному дворі – лише вузенька стежечка розділяла наші обійстя. Тож змалку був частиною і нашої родини, а згодом ще й моїм учнем. Він завжди був у хорошій фізичній формі, старанним, їздив на змагання. Після школи відучився в Камінь-Каширському училищі й пішов в армію. Після «срочки» три роки ще служив за контрактом у Луцьку. Якби не значне скорочення чисельності війська у той час та не сімейні обставини, ймовірно, він би і далі продовжив кар’єру військовослужбовця. Бо навіть через багато літ, як тільки держава покликала його знову одягнути камуфляж, – не лишився осторонь, одразу став у стрій», – розповідає про свого сусіда та учня вчитель фізкультури Микола Стеренчук.
12 грудня Олександра Ткачика коридором пошани зустріли з передової на Камінь-Каширщині, а наступного дня з усіма почестями Героя провели до місця вічного спочинку. Його весільний коровай, на жаль, розділили на кладовищі. Покинув Сашко неньку саму й полинув у небо до брата і тата. Через усю країну, геть із Чернігівщини, приїхала до Хотешова підтримати одиноке згорьоване материнське серце близька кровинка Лідії Федорівни – рідна сестра Надія. Їй, як нікому, знайомий цей біль. Бо й в самої син-військовослужбовець із травня вважається безвісти зниклим на полі бою.
…Відтепер чекатиме з нетерпінням бабуся за гостинним столом тільки на онуків із Полтавщини (від сина Ярослава), у яких бачитиме продовження своїх синів. Пригорнуть хлопці її в своїх теплих обіймах, наче окутають ангельським крилом, і полікують від самотності зранену душу жінки… Більш ріднішого у неї нікого уже нема.
Іванна ГАЙДУЧИК,
село Хотешів.
