Вражаюча історія солдата Віктора Уєвича з Ворокомле, який три дні із простреленими ногою та двома руками, стікаючи кров’ю, пролежав на бойовій позиції, але не знеміг і дивом вижив. У критичний момент на допомогу зраненому бійцеві нагодився звичайний песик…
Пізніше рідні Віктора скажуть, що боєць не загинув завдяки потужній силі його ангела-хранителя, який зберіг солдатові життя в непристосованих для цього умовах. Інакше це не можна збагнути людським розумом.
Після затяжної реабілітації, гостюючи в батьків у Ворокомле, Віктор зустрічає нас, журналістів, спираючись, пересилюючи біль, на обидві ноги без милиць. «Те, що він може ходити, є подарунком долі», — кажуть Марія Никифорівна та Микола Васильович, міцно обіймаючи сина, та радіють, що нарешті він може побути вдома. Адже ще три місяці тому солдат 14 ОМБр міг втратити не лише кінцівки, але й перенестися у засвіти до небесного легіону.
— Господь став для нього опорою у найважчі миті випробувань, — стверджують рідні наймолодшого із трьох синів, — бо молилися, аби Всевишній захистив щитом свого вірного сина від запеклого ворога. І Бог почув нас.
Рятуючи побратима, мало і сам не загинув
Куп’янський напрямок, де з листопада 2022 року тримав оборону взвод Віктора, лишається одним з небагатьох на Харківщині, де армія рф продовжує атакувати та не полишає злого наміру заволодіти українською територією. Та незабутня ротація, під час якої воїн втратив побратимів і мало не загинув сам, не зітреться із його пам’яті, напевно, вже ніколи. Приголомшений дивом свого спасіння, схоже, він ще не скоро оговтається від моральних та фізичних травм.
— Чергова зміна побратимів на бойових позиціях цього разу привела нас до прифронтового села Дворічне, — веде оповідь боєць. — На місці колишнього поселення, знищеного інтенсивними артилерійськими обстрілами рашистів, — розтрощені хати та зграї голодних псів, господарі яких вже давно звідти евакуювалися. Коли ж ми зрозуміли, що потрапили в оточення, було вже пізно змінювати розташування. Єдиним прихистком став хазяйський погріб. Та, діставшись вхідних дверей, на моїх очах ворожий снайпер поцілив одному з побратимів в голову. Від прямого влучання бризки його крові пролилися й на мене. Противник продовжував інтенсивно та безжально гатити по наших позиціях шквальним вогнем. Тож дісталося й іншому товаришеві: куля його враз притиснула до землі. А тим часом ворог атакував звідусіль. Тоді я все ще сподівався, що побратим лише поранений. Втім, коли спробував його відтягнути, щоб стабілізувати стан, опинився під прицілом і сам. Куля вразила мою праву руку, пройшовши наскрізь, чимало осколків прошило і ліву, але найбільше постраждала нога. Із численними травмами якось вдалося затягти мертвих товаришів у погріб, де в подальшому разом із загиблими мені довелося пробути аж три доби, — поринаючи у страшні спогади, відтворює трагічні події Віктор Уєвич.
Відчайдушно намагався зберегти ногу
Війна змушує солдатів опановувати нові навички, які, безумовно, дозволяють виживати в непростих умовах. Проте бути готовим до усіх небезпек чи загроз, що підступно чатують тебе на кожному кроці, частіше неможливо. Але це твердження, на щастя, не стосувалося нашого земляка. Коли боєць збагнув, що на порятунок евакуаційної бригади йому розраховувати немає сенсу, він узявся застосовувати на собі усі набуті у війську навички надання першої медичної допомоги. Щойно Віктора призвали на фронт, він навчався на курсах тактичної медицини, котрі проводили іноземні інструктори та в обов’язковому порядку повинен був осягнути кожен. Місія ж нашого земляка полягала у порятунку солдатів на полі бою, тож він незмінно мав при собі укомплектовану аптечку. Що дві години поранений і знекровлений бойовий медик самотужки накладав турнікет на розтрощену нижню кінцівку, аби зупинити кров. А щоб хоч на трохи втамувати біль, робив знеболювальні ін’єкції. І на наступний день після “крутого замісу”, за словами військового, на жаль, евакуаційники не з’явилися…
Господь захистив знесиленого і послав песика-рятівника
Часто від військових можна почути неймовірні розповіді, коли вони були за мить від смерті, проте їх рятувала якась надприродна невидима сила. Є випадки, коли нагрудний хрестик чи невсипуща молитва рідних зупиняла ворожі кулі, поряд із ними не вибухали боєприпаси. Випадок нашого земляка доводить цю істину. Віктор переконаний, йому вдалося приборкати страх і вціліти, бо щира молитва батьків може рухати гори і творити фантастичні дива.
— Від важких прильотів двигтіла земля, евакуаційної бригади все ще не було, адже бій довго продовжувався, — описує моторошні події епізоду війни Віктор. — Йшла друга доба перебування у погребі поряд із загиблими. Не зважаючи на свій стан, я не втрачав свідомості і продовжував боротися за життя. Здавалося, десь вдалині вибухали снаряди, а насправді це було зовсім поряд на території того ж самого подвір’я. Вміст аптечки невпинно порожнів, я намагався підвестися, але нога бовталася наче не своя. Але якби не допомога собаки, який знайшов мене у темному льохові, зачувши стогони, я не мав би шансів на порятунок. Якимось дивним чином у тому заваленому приміщенні песик знайшов рацію, взяв у зуби провід і підсунув пристрій ближче до мене. На той час командир умовно зарахував мене «двохсотим», тож мій клич про порятунок відверто здивував його. На жаль, і того дня після повідомлення місця знаходження через швальний вогонь артилерії по мене не приїхали. Чотирилапий друг вмостився поруч зі мною. Раз по раз здригалися разом від гуркоту снарядів і мін. Пролежавши в холоді та завалах три доби, побратими врешті решт витягли та сфотографували знесиленого мене на всяк випадок для батьків ще живим. Затим після кількох операцій два місяці я був прикутим до ліжка, — із сумом підсумовує розповідь військовослужбовець.
Час не віддаляє Віктора від війни, не полишає бійця й прагнення допомогти побратимам якомога швидше витурити з України ненависних ординців. Тепер у його тілі — металеві пластини, штирі та осколки. Сьогодні він наполегливо тренує ногу, яка ніколи не буде такою як раніше, займаючись дозованою ходьбою з крокоміром. Та поки що вона надокучливо нагадує солдатові про ті болісні відчуття, що пізнала його зранена душа, у час, коли втрачав побратимів. Вражений спасінням нашого земляка та його жагою до життя командир взводу, де ніс службу Віктор Уєвич, пообіцяв представити солдата до військової нагороди.
Леся МІНІБАЄВА,
село Ворокомле.
