Житель села Воєгоща Василь Колесник про жертовну працю водіїв-волонтерів знає не з розповідей друзів чи знайомих, а з власного досвіду. Упродовж року, відколи триває велика війна з російським агресором, він здійснив десятки рейсів з гуманітарними вантажами у найгарячіші зони бойових дій, у звільнені міста і села, “намотавши” понад 60 тисяч кілометрів…
Мав велике бажання бути корисним
«Боже, використай мене», — молився Василь Омелянович, коли росія розпочала повномасштабний наступ на Батьківщину. Чоловік, у якого за плечима шість десятиліть, не міг навіть уявити, що таке може трапитися. Але, маючи велике бажання бути корисним у цей непростий час, він став волонтером. І коли його односельці згуртовувалися під керівництвом старости Наталії Ковальчук та збирали допомогу для захисників і тих, хто опинився через війну у складній ситуації, пан Василь доставляв її з волинського села Воєгоща на передову.
«Мій брат із сином в одному із сіл нашої громади з перших днів війни почав пекти хліб для захиснків, тих, хто залишився у гарячих точках, переселенців. Я бачив, наскільки він був затребуваним у цей час. Це й стало прикладом для мене», — пояснює вже майже через рік своє натхнення чоловік.
Тож селяни спаковували продукти, одяг, засоби гігієни, інші речі, необхідні для виживання у складних умовах, а Василь Колесник разом з односельцями Степаном Мальцем, Володимиром Карпуком, Миколою Банзеруком та іншими по черзі чи одночасно возили їх на Донбас.
«Спочатку це були поїздки на Київщину. На перших етапах війни ми відчували, наскільки близько підступила небезпека. Розуміли, що вдома залишаються рідні, і загроза наступу із боку білорусі постійно зберігалася. Але бачили, що там, де агресор завдає ударів, ми повинні вже допомагати, тому збирались і їхали знову й знову, все далі і далі. До нас іноді долучалися інші активісти, ми контактували з волонтерами різних регіонів і вже налагоджувалася система цих рейсів», — пригадує Василь Омелянович.
У кожну поїздку — під Божою опікою
Чоловік не приховує, що часом буває страшно їхати туди, де гаряче. Бо розуміє, що завжди може щось трапитися. Але він знає, що так само може бути страшно і захисникам, які в першу чергу в небезпеці, і мирним жителям, які в силу різних обставин залишаються навіть на лінії зіткнення. Ворог же нещадний, йому байдуже, що і кого він обстрілює. Крім того Василь Омелянович знає, що робить цю справу під божим захистом.
«Бувають поїздки із зовсім непередбачуваними обставинами. Потім не раз думаєш: це ж як все обійшлося? От довелося їхати на Курахове вночі. На блокпостах, які минав, постійно наголошували, що б не з’їхав із шляху, бо це може коштувати життя. Але ж як тут бути певним: темно, зв’язок буває через раз, навігація не працює», — розповідає волонтер.
Або ж пригадує, як одного разу вирушив до Куп’янська. Минув Сарни і тут з якогось дива авто почало погано їхати.
«Я зрозумів, що краще перевірити справність транспорту. Повернувся у Сарни, де провели діагностику, і з’ясувалося, що з ладу вийшов датчик паливної системи. Відповідно блокувалася турбіна і машина їхала дуже слабо. Сказали, що рух можна продовжити, але заб’ється сажовий фільтр. Я наважився все ж доїхати до Києва, а там мав знайомого, який зголосився допомогти. Хлопець домовився і машину відремонтували абсолютно безкоштовно. До речі, а та запчастина, що зіпсувалася, коштувала не одну тисячу гривень. Так був втрачений день, але в Куп’янськ дісталися. Приїжджаємо до хлопців. А вони кажуть: «Як добре, що вчора ви не приїхали, бо тут робилося страшне». Усвідомили, що Бог таким чином оберіг від небезпеки», — мовить Василь Омелянович, який під божою опікою і залишав тоді Куп’янськ. Каже, тільки проїхав «вузловий», минув міст, а позаду за метрів 200-300 «прилетіло».
Вдячність військових і цивільних надихає творити добро
І не лише такі спогади залишаються у пам’яті наших волонтерів. Найбільше відбиток у серці зостається після вдячності від тих, кому попри всякі труднощі і випробування вдається доставити допомогу. Чи то від захисників, чи біженців, чи жителів населених пунктів, які не залишають свої домівки навіть під обстрілами.
«У період різдвяно-новорічних свят їздили на Херсонщину — за Снігурівку у село Калинівське. Туди потрапили свого часу, бо там є люди родом з Воєгоща. Приїхали ми одні із перших після відступу російських військ. Тому місцеві дуже раділи нашому візиту. Загалом тут на всю громаду тоді залишалося лише 400 осіб. Серед них і старі, і малі. До свят ми привезли досить добротні продуктові набори практично кожному. Перші ж рази, як привозили картоплю, вони ділили її по 5-6 штук між собою. Взагалі люди на передовій потребують постійно допомоги, бо сьогодні вони можуть мати певний запас необхідного, а вже завтра його зовсім втратити», — констатує Василь Омелянович.
Потребують постійної нашої підтримки і захисники. Волонтер каже, що військові наче і мають забезпечення від держави, і часто вони навіть діляться тим, що мають, із жителями, котрі залишаються на передовій, але коли волонтери привозять від рідних їм передачу, то коїться щось, що неможливо передати словами.
«Це наче ми в тому ящику привозимо цілий дім», — порівнює волонтер. Він певен, що такі візити заряджають бійців, надихають волонтерів та вселяють віру рідним.
Віра в перемогу непохитна
За ці місяці, що минули практично у безперервних поїздках у небезпечні місця країни, змінили Василя Колесника.
«Війна змінила всіх. Я – схуд на 8 кілограмів», — посміхається Омелянович, наче приховуючи зміни в душі. А душа його за цей час, зізнається згодом, стала особливо чуттєвою.
«Ми, українці, через війну однозначно стали витривалішими, загартованішими. Але серця наші наповнилися любов’ю один до одного. Тому одночасно наші душі стали вразливішими. Втім… можливо ви сумніваєтеся, але на передовій, попри всі звірства, які чинять російські війська, наші налаштовані лише на перемогу», — зазначає Василь Омелянович.
Проте ми не сумніваємося. Ми знаємо, що на перемогу налаштований кожен українець. У тому числі і зморені, виснажені на бойових позиціях, але незламні військові; і налякані, але сміливі жителі Херсонщини, Харківщини і навіть Донбасу, які закривають плівкою дірки в побитому дахові, щоб не затікало, бо не перестають надіятися, що життя тут відновиться; невиспані волонтери, які снують із заходу на схід України, з півночі на південь, наче човники у ткацькому верстаті, працюючи над міцним єдиним полотном – вільною, демократичною Україною.
Тож, підсумовуємо словами Василя Колесника: «Ми — народ, який може бути надиво сильним. А з Божою поміччю – непереможним».
Тетяна ПРИХОДЬКО,
село Воєгоща.
