Ось уже дев’ятий місяць минає відколи росія підступно напала на Україну. З того часу волонтер із Раків Ліса Віктор Колеснік двічі на тиждень везе гуманітарну допомогу туди, де її найбільше потребують: військовим, а також цивільним людям, які постраждали від бойових дій. На момент спілкування із журналістами Віктор Омелянович збирався в чергову поїздку на Харківщину. Його місія нічим не відрізняється від попередніх: він мусить доправити усе необхідне жителям визволеного регіону. А далі маршрут поведе відчайдуха у напрямку Мар’їнки (Донеччина). Туди пан Віктор везе адресні посилки, у кожній з яких особисті замовлення бійців.
Чоловік ретельно заповнює мікроавтобус провіантом. Цього разу вага вантажу складає дві з половиною тонни, та ще більше мають довантажити в столиці. Адже долаючи тисячі кілометрів уздовж усієї лінії фронту, волонтер послуговується принципом — довезти якомога глибше туди, де бракує продовольства, військового спорядження, ліків, елементарних побутових речей і, звісно, отримати замовлення від захисників, аби якнайскоріше привезти усе необхідне знову. У 2016 році волонтер їздив відбудовувати розбомблені рашистами населені пункти на Сході, а зараз проникся благодійністю, тож поки що не уявляє себе в жодній іншій ролі.
Перед відправкою в мікроавтобусі, що повезе вантаж, механіки відбалансували колеса, адже під час минулої поїздки, розповідає пан Віктор, його «ластівка» не витримала навантаження, відтак довелось трохи її підрихтувати.
— Двічі на місяць замінюю мастила, а це потрібно робити після пробігу автівкою кожних 10 тисяч кілометрів, — обмірковує технічні розрахунки волонтер. — У середньому за один рейс проїжджаю приблизно чотири тисячі кілометрів. А були й подорожі довжиною у вісім тисяч кілометрів. Тоді моя мандрівка тривала трохи більше тижня. Спочатку з Каменя відправився на Дніпро, де на причіп завантажили аж 15 тонн продуктів. А далі по всій лінії фронту — від Миколаєва та Харкова, затим у напрямку Бахмута, потім знову на Дніпропетровщину і після цього додому. Загалом за період війни відвідав чи не всю лінію фронту. Часто бував і на південних рубежах, за 25 кілометрів від вогневих позицій. Але не встигнувши повернутися з однієї поїздки, планую іншу, — розповідає про свій спосіб життя від початку військового протистояння Віктор Колеснік.
Як тільки російський ворог ступив на нашу землю, Віктор Омелянович швидко зорієнтувався в який спосіб може підтримати воїнів. Тож купував кабани, робив з них тушонки. В одну ніч у домі волонтера одночасно працювало 12 автоклавів, заповнених м’ясними консервами. Дуже зручно, коли у банці вже є готова страва, щоб солдат міг її відкрити і поїсти. Особливо на передовій, де відсутні будь-які можливості для куховаріння. Інакше яким чином у польових умовах забезпечити елементарні людські потреби? Крім того пан Віктор вигадав іще один нехитрий метод допомоги військовим. У гарячі точки він передавав власноруч приготований плов, фасуючи продукт порційно охолодженим у пластикові ємності, з іншими активістами випікав домашній хліб. У перші три місяці війни раківлісці відправляли по 3 мікроавтобуси продукції на тиждень. Бувало, що їхали караваном — одночасно п’ятьма бусами.
— Окрім доставок для захисників, паралельно розвозимо допомогу цивільним, адже багато людей, котрі залишилися без даху над головою та мешкають нині в центрах для переселенців, телефонують навіть з різних областей. Втім ми не обираємо кому саме допомагати, їдемо скрізь, де потребують нашої підтримки. Наприклад, мій син, перебуваючи в Німеччині, подбав про забезпечення надувними матрацами внутрішньо переміщених осіб і солдатів, зокрема, у місця розташування 14-ї бригади. Систематична гуманітарна допомога українцям надходить і від моїх родичів та друзів, котрі проживають у США. Щойно наші воїни звільняють територію від мокшанського війська, ми одразу їдемо туди до найвразливіших верств із продуктами першої необхідності, — констатує волонтер.
Окрім їжі та засобів гігієни часто бійці потребують і деякого будреманенту. Завше затребуваною є плівка для спорудження бліндажів. І хоч, за словами Віктора Омеляновича, завезли її військовим вже силу-силенну, втім із систематичною зміною позицій є потреба зводити нові укриття. Надзвичайно втішеними почуваються волонтери, коли їхня робота є корисною і задовольняє потреби наших бійців, піднімає їм настрій. Нещодавно пан Віктор отримав запит від колег з інших регіонів про те, що є місця на фронті, де наші військові угрупування ще жодного разу не отримували бодай якоїсь допомоги. Тож, маючи можливість, він доправив вантаж одразу двом бригадам Збройних сил.
— Це були бійці із 54-ї та 92-ї ОМБР. Обидва підрозділи перебувають на «нулі» у донецькому напрямку. Виявилося, що хлопці потрапили під нещадний обстріл окупанта, відтак налагодити доставку до них було дуже складно. За словами командира одного із формувань, до того моменту їм нічого не доставляли волонтери, відтак щиро раділи зустрічі із нами. Натомість стає надто болісно, коли уже знайомі солдати, нехай і з інших регіонів, з нетерпінням чекають на наш приїзд, а прибувши у місце розташування, дізнаємося про їхню загибель. Так трапилось на Херсонщині, коли із десяти бійців нас зустріло лише двоє, і ті поранені, — не приховуючи сліз розпачу, поділився буднями волонтера Віктор Омелянович.
Леся МІНІБАЄВА,
село Раків Ліс.
