У Камені-Каширському провели в останню земну дорогу, яку осінь вже встигла встелити жовтневим листопадом, а люди уквітчати різнобарв’ям хризантем, полеглого в бою захисника України – сержанта-кулеметника Троцюка Святослава Володимировича. Його життєва струна обірвалася у віці 45 років, так і не пустивши родової гілочки… Доля так і не подарувала йому нагоди звити сімейне гніздечко та народити діточок…
…По змученому часом й негодою опалому листі шурхотіли сотні ніг, котрі востаннє супроводжували мужнього краянина знайомими йому з дитинства стежинами. 29 жовтня із центру Каменя-Каширського повільним кроком, раз по раз втоптуючи в нерівності дорожнього покриття частину душевного болю непоправної втрати, човгали об мокру від дощів та сліз землю стопи кілометрової людської «змійки». А жителі Олексіївки, від найстарішого до наймолодшого, вийшли зі своїх домівок й навколішки чекали свого Славіка вже на його рідній вулиці. Для них він був не лише Героєм, але й ріднею, хорошим знайомим чи другом, добрим односельцем… Віддати шану йому прибули також побратими та комбат кулеметного взводу, з якими неодноразово пліч-о-пліч проходив тяжкі випробування. Тієї днини враз яскраво засяяло сонце, але водночас згасла остання надія на повернення близької людини з фронту живою… На батьківське обійстя, де проходили його юні літа, воїн потрапив, на жаль, під звуки траурного маршу військового оркестру…
Святослав Троцюк виріс у багатодітній сім’ї. Коли у 2004 році не стало батька, він як найстарший син став господарем в домі: з юних літ намагався заробити якусь копійчину й помогти п’ятьом молодшим братам і сестрам. Здобувши фах столяра в місцевому училищі, пішов в армію. Потім з матір’ю хазяйнував, працював різноробочим у магазинах.
На захист Батьківщини став ще у 2015 році, понад рік пробув у зоні проведення АТО на Донеччині. Отримав відзнаку «За відвагу», про яку нікому не зізнавався. Очевидно, хотів уникнути зайвих запитань про воєнні будні й не травмувати зайвий раз серце матері. А коли у нашій країні розпочалася повномасштабна війна – знову відправився боронити свою державу у складі 14-ої бригади.
«Часом дасть пораду чи посварить нас. Але ставився до нас із теплом та відповідальністю. Ту відповідальність він відчував і за побратимів, і за державу. Тож уже 24 лютого, як тільки орки почали завдавати ракетних ударів по всій Україні, він уже був у військкоматі. Пам’ятаю той день, коли проводжала його на автобус із іншими бійцями із райцентру. Він пройшов справжнє пекло: починаючи від оборони Києва, отриманих поранень на Миколаївщині й закінчуючи запеклими боями у Бахмутському районі. Ми ридали від радості щоразу, коли він виходив на зв’язок після кількаденного бойового завдання», — ділиться спогадами сестра загиблого солдата Тетяна.
27 березня 2022 року Святослав був поранений і деякий час перебував на лікуванні в Одесі, проте вже в квітні знову подався на фронт до побратимів.
«Перед тим як вирушати на чергове бойове завдання, 29 червня, він ще зателефонував мені, аби я оперативно дістала й передала на передову прилад нічного бачення. І мені таки вдалося це зробити менше ніж за добу. Однак розпакувати посилку братові вже не судилося… Він уже не повернувся з поля бою…Останнє, що почули від нього: «Хай краще я зроблю свою справу тут, аби у вас було тихо там…», — не стримує емоцій згорьована жінка.
Герой поліг виконуючи бойове завдання під час ворожого мінометного обстрілу 4 липня в районі населеного пункту Берестове. Про загибель сина та брата, каже Тетяна, знали з першого трагічного дня із уст побратимів. Однак усі ці місяці так хотілося вірити, що це якась помилка, що Святослав таки живий, не полишала надія ще раз його обійняти… Проте дива не трапилося…
«Весь цей час він покоївся у чужій стороні на Краснопільському кладовищі. На його могилі, як і на сотнях інших поховань, був лише надпис «Тимчасово невідомий захисник України». Ми пройшли не сім, а всі вісім кіл пекла, аби повернути його додому. Але, зрештою, попри усі труднощі ми його таки перепоховали на рідній землі», — із болем втрати та водночас гордістю за брата говорить вона.
Уже не заговорить він до мами добрим словом. Тепер щоразу виходячи з хати, з ненькою замість сина «вітається» синьо-жовтий прапор, що майорить вдалині через поле на кладовищі. Ніщо не замінить їй рідну кровиночку, ніщо… Лише у снах він погомонить з нею та тепло посміхнеться…
Не стало світлої нескореної духом людини… Але пам’ять про Святослава Троцюка повинна жити вічно! Наш обов’язок крізь віки пронести імена Захисників, які ціною власного життя виборювали мирне майбутнє своїм нащадкам.
***
29 жовтня у Камінь-Каширську громаду, разом зі Святославом Троцюком, повернувся ще один Герой України – наш захисник із Великої Глуші Віктор Пасік, який загинув у бою за незалежність та цілісність української держави ще 6 липня 2022 року. Обох воїнів пронесли у райцентрі уквітчаним живим коридором Слави та зустріли навколішки у інших населених пунктах громади.
Іванна ГАЙДУЧИК.
