У газеті «Полісся» від 14 липня ц.р. було надруковано відгук кандидатки філологічних наук, старшої викладачки кафедри полоністики й перекладу ВНУ ім. Лесі Українки Вікторії Остапчук під заголовком «Не пустили чоловіка до храму, бо прийняли за провокатора» на мою публікацію «Не пустили до храму через український прапор», у якій я розповідав про ситуацію, коли прихожани церкви Різдва Пресвятої Богородиці у місті Камені-Каширському заборонили мені зайти до церкви через український прапор, якого я огорнув на плечі. На мій погляд, допис пані Вікторії є невдалою спробою виправдати парафіян московського патріархату. І я спробую пояснити чому.
Передусім, я дуже радий, що відгук Вікторії Остапчук опублікували. Це зайвий раз засвідчує те, що в нашій країні є свобода слова, а газета «Полісся», як авторитетна платформа для висвітлення думок, цьому сприяє. Так має бути, бо читацький загал у своїх уподобаннях, політичних, духовних, культурних, релігійних тощо смаках є не однорідним.
Не менше задоволення маю від уваги до моєї персони та думки про те, що десь там у “продвінутому” Луцьку сама кандидатка наук (!) зважила за потрібне написати відгук на публікацію простого хлопця із «забитого» села поліської глибинки.
Єдине, що здається дивним, – те, що відгук написала людина, яка, скоріше за все, не була очевидцем описаних мною подій. Бо як зрозуміти той факт, що наведена в ній інформація не відповідає дійсності, тож радо зустрінуся з панею за чашкою кави, аби подискутувати. Пані Вікторія подає її з ракурсу парафіян славнозвісного храму, які дещо замовчують. Чомусь у них самих забракло чи то хисту, чи сміливості написати відгук, а лише матюки в соцмережах на мою адресу після виходу моєї публікації.
У своєму дописові мій прихід до храму викладачка описує так: «… віряни розповідають, що їх насторожив огорнений українським прапором чоловік у шортах, котрий хотів зайти до храму… Його зовнішній вигляд не свідчив про смиренне бажання помолитися». У той день я організував міні-веломандрівку до села Надрічне. Тому й справді мав намір зайти до храму у велоформі, що є елементом одягу та складається зі спеціальних еластичних шортів, велофутболки тощо, розроблених, аби покращити комфорт та ефективність при їзді на велосипеді, що у підсумку допомогло здолати відстань 116 км. У своїй статті від 9 червня 2022 року я не згадував про факт перебування у велоодязі, адже вважав, що він не має особливого значення в даній ситуації. Річ у тім, що після зауваження прихожан стосовно велошортів я слухняно повернувся до велосипеда та одягнув поверх брюки, які поклав у рюкзак на випадок холоду. Втім навіть у брюках мене не пустили до храму. Тож справа тут точно не в одязі. Зрештою, якщо, за їх логікою, я порушую «правила церковного етикету», одягнувши велоформу, то парафіяни повинні були б дозволити здійснити молитву хоча б на порозі, під дверима церкви. Цього б цілком вистачило. Проте мене агресивно виштовхували навіть з церковного подвір’я та смикали за прапор, який їх так дратував. Імовірно, дався взнаки комплекс меншовартості. Мені здається, що подібна поведінка є негідною для християн і є дикунством для громадян, які вважають себе українцями.
Приклади із життя
Упродовж життя мені пощастило побувати у 20-ти країнах світу. З них 16 я об’їздив на велосипеді в рамках двох довготривалих мандрівок. Перебуваючи в дорозі, я ніколи не відмовляв собі в бажанні зайти до храмів та монастирів, що траплялися на шляху, до якої б конфесії вони не належали. Чи то на молитву, чи просто на екскурсію. Варто розуміти, що в таких ситуаціях постійно переодягатися незручно і затратно в питанні часу. Тим більше, коли заходиш до церкви всього на декілька хвилин. А іноді велоспорядження було єдиним пристойним одягом, який я мав, бо все інше потребувало прання. Пам’ятаю, як у своїй велоформі я відвідав храм Різдва Богородиці села Курки у Молдові, а також унікальний монастир Святого Миколая в Греції, що побудований на двох островах в затоці Фракійського моря, з’єднаних дерев’яним пішохідним мостом. А ще — мечеть Селіміє, що в місті Едірне в Туреччині. Підтвердженням тому є безліч фото та відео, що доступні на моєму сайті www.lipichblog.com. Цікаво, що, перебуваючи в святинях у велоформі, мені жодного разу не зробили зауваження, ніхто не дорікнув. І лише в Україні, в церквах московського патріархату я помічав напрочуд дивну поведінку прихожан. Невже професійний спортивний одяг велосипедиста, чи решти спортсменів, є причиною, аби вигнати людину із храму? Що в цьому поганого? Цікаво, а якщо до церкви зайде військовий чи поліцейський з державною атрибутикою на грудях та рукавах, то якою буде реакція? Іноді поведінка окремих прихожан та їхні постійні некоректні зауваження відштовхують молодь від храму. А мало б бути навпаки, так, як повчає Господь.
Реакція духовенства
Аналогію стосовно велоодягу можна провести з правилом для жінок приходити до храму в хустці. Дякуючи Богу, маємо позитивні приклади, коли церква, розуміючи виклики сьогодення, полегшує життя своїм прихожанам щодо вбрання. Наприклад, предстоятель Православної Церкви України митрополит Епіфаній дозволив жінкам відвідувати храм без головного убору. Він сказав: «Можна зайти і без хустки, можна зайти і в штанах (жінці – авт.), але, звичайно, є вже і певний стиль відвідування храму. Однак зовнішній вигляд не повинен бути перешкодою для відвідування церкви. Бо якщо жінка прийде без хустки і її не пустять, то вона вже, можливо, більше ніколи не прийде в храм… Людину не потрібно зустрічати по зовнішньому вигляду. Ми повинні прийняти її з любов’ю».
Подібної думки дотримується і настоятель Свято-Петро-Павлівського храму УПЦ в селі Підцир’я протоієрей Сергій Михалюк, який у 2019 році давав коментар для газети «Полісся»: «Мета відвідин православного храму – спільна молитва віруючих людей в часі богослужіння. Згідно Священного Писання, жінка має молитися з покритою головою, цього навчає святий апостол Павло у своєму Першому посланні до Коринфських християн, зокрема, про це йдеться в 11-ій главі… Але, якщо людина вперше прийшла на богослужіння, або у неї раптово виникло бажання зайти помолитися, відсутність хустки не повинна стати перепоною для спілкування з Богом у храмі. Тому постійні парафіяни мають з повагою та доброзичливістю ставитися до людей навіть у ситуаціях, коли їх зовнішній вигляд не відповідає традиції даної православної громади. Не потрібно людину виганяти чи ображати. Але якщо все ж таки виникає непереборне бажання висловити зауваження, то треба зробити це так, щоби в того, кого це стосується, не втратилося бажання знову відвідати храм Божий». Ось вам справжня людська позиція духовного наставника. І справді, буває, йдеш з роботи, а так хочеться зайти до храму! І замість того, щоб засмучено проходити повз через дрібниці на кшталт відсутності хустки чи наявності шортів – людина на крок наближаєшся в молитві до Бога.
Біблійні настанови стосовно одягу є неоднозначними й не підтверджуються іншими місцями з Біблії. А, отже, в сучасному суспільстві їх варто розглядати у контексті епохи, як пережитки минулого і те, що є не обов’язковим. Давайте станемо церквою здорового глузду, а не вузьколобого мислення, не будемо міркувати поняттями середньовіччя і перетворювати храм у музей. В Євангелії від Матвія Ісус говорить: «Прийдіть до мене всі втомлені й обтяжені, і Я заспокою вас…». Люди, які чули це Ісусове запрошення, були обтяжені правилами та нав’язаними людськими традиціями. Він звертається до всіх нас без винятку, і дуже прикро, що іноді через неосвіченість та зауваження людей спокою у храмі не знаходиш.
Про реакцію влади
Далі у відгуку пані Вікторії йдеться: «Варто прислухатися до думки керівника Офісу Президента Андрія Єрмака, котрий вважає, що не слід розпалювати релігійних конфліктів навколо «Руської церкви» і називає ворогами народу «корисних ідіотів», які закликають до погромів храмів УПЦ, адже будь-який розкол у державі вигідний лише нашим недругам. Власне, прихожани храму Різдва Пресвятої Богородиці у місті Камені-Каширському прийняли Богдана Ліпича за одного з таких провокаторів». По-перше, я читав заяву Андрія Єрмака від 21 березня 2022 року і вона носить винятково рекомендаційний характер, в якій про відповідальність не сказано ні слова. В її оригіналі Єрмак пише саме про «російську церкву», а не «руську», як намагається маніпулятивно подати пані Вікторія, використовуючи метод «підміни понять». Втім, якщо розглядає заяву Єрмака як аргумент “проти” – отже, свідомо погоджується з тим, що в Україні на 8-му році війни існує «російська церква» і УПЦ є підрозділом РПЦ. Тут навіть нічого додати.
По-друге, сам Андрій Єрмак є особою доволі неоднозначною, адже його мати родом з Росії, а політик є співвласником двох українських фірм разом із росіянином Рахамімом Емануїловим, що має зв’язки з оточенням Путіна. Не даремно днями представниця Конгресу США Вікторія Спартц звернулася з офіційним листом до очільника Білого Дому Джо Байдена і попросила його перевірити ці зв’язки. Згідно із розвідданими, в американських владних колах існує підозра щодо співпраці Єрмака з країною-агресоркою. Тому його риторика стосовно «російської церкви» очевидна. Тож не дивуйтеся, якщо скоро ця персона зникне з політичного горизонту. Дуже часто парафіяни московського патріархату приписують його заяву Президенту, яка до Володимира Зеленського жодного стосунку не має. Навпаки – в позиції Президента проглядається лояльність до Православної церкви України. У березні цього року він підписав закон про заборону російської пропаганди, який передбачає і кримінальну відповідальність за виправдовування агресії рф та представлення її як громадянської війни. Нагадаю, що незадовго до цього предстоятель Української Православної Церкви Онуфрій (Березовський) при наявності російських танків в Україні називав цю війну «громадянським конфліктом». Відео з його проросійською риторикою знаходиться у вільному доступі на YouTube. Не забудемо й те, як представники УПЦ МП не встали у Верховній Раді під час зачитування імен бійців, загиблих на Донбасі, та вшанування їх пам’яті. Онуфрій з колегами залишився сидіти, попри те, що встали навіть іноземці.
Нещодавно українці були свідками обстрілу Святогірської лаври на Донеччині. На офіційному сайті УПЦ МП пишуть про обстріли, але не вказують їх винуватців. Більше того, намісник лаври митрополит Святогірський Арсеній (Яковенко) взагалі заявляв, що війну почала Україна, а послушники лаври освячували зброю та допомагали російським терористам. Думаю, доцільними стануть слова з Євангелія від Матвія: “Почуєте слухом, і не зрозумієте, дивитися будете оком, і не побачите… Затовстіло бо серце людей цих, тяжко чують вухами вони…”. Нагадаю, під час обстрілів загинули двоє монахів, черницю, що родом з Волині, та ще троє ченців було поранено. Після цього інциденту Президент України сказав: «Монахи і миряни у Святогір’ї прекрасно бачили, що це була саме російська артилерія. Вважаю, що брехня пропагандистів, цей обстріл, і підтримка православними ієрархами в росії агресії проти України – все це має спонукати Українську Православну Церкву до більш рішучих висновків і до чіткого засудження кожного з тих, хто потурає агресії”. Втім ми бачимо, що жодних висновків віряни УПЦ так і не зробили, зберігаючи духовну та канонічну єдність з російською православною церквою на чолі з кирилом (гундяєвим), який і благословив цю війну проти нас усіх, проповідує доктрину війни, “русского міра”, що не відповідає православному вченню і повинна бути засуджена як єресь, а також лицемірно бреше, заявляючи, що «рассія нікагда ні на каво ні нападала».
Водночас на сайті Головного управління розвідки Міністерства оборони України сказано, що служителі російської православної церкви є солдатами пропагандистської армії росії, та опублікований список всіх причетних священників до злочинів проти українського народу, який, до речі, постійно оновлюється. Водночас Державна служба з етнополітики та свободи совісті висловила стурбованість спробами УПЦ роз’єднати українське суспільство після заяви її Синоду від 12 травня 2022 року та зазначає, що Заява містить висловлювання, що можуть бути розцінені, як розпалювання релігійної ворожнечі, образа почуттів віруючих та виправдання війни рф проти України.
Скільки ще треба аргументів, горя, сліз, страждань, аби зрозуміти хто є хто?!
Стосовно моїх, на думку парафіян храму Різдва, «провокативних» дій хочу поставити декілька запитань. Де ви бачили провокатора, який слухняно реагує на зауваження щодо одягу та самотужки викликає поліцію? Чи бачили ви у моїх діях факти розпалювання релігійної ворожнечі, болгарку та сірники в руках і заклики до погрому храму?! То чому ж я «провокатор»? Через те, що огорнувся державним прапором і відмовився його зняти? Схоже, що парафіяни вигадали уявного ворога в моїй особі та агресивно кидаються на кожного зустрічного, хто приходить до церкви з державними символами, а ще не дай, Боже, почне молитися рідною мовою!
Про «захоплення» храмів
Щодо фактів так званого «захоплення храмів». По-перше, це поняття є присутнім винятково у риториці російської пропаганди та не відповідає дійсності. Так російська церква називає законний перехід релігійних громад до лона Православної Церкви України. Механізми переходу чітко прописані в законі “Про внесення змін до деяких законів України щодо підлеглості релігійних організацій та процедури державної реєстрації релігійних організацій зі статусом юридичної особи”, якого Верховна Рада ухвалила у січні 2019 року. Якщо коротко, це – організація загальних зборів релігійної громади, відкрите голосування, ухвалення рішення про зміну підлеглості та внесення відповідних змін або доповнень до статуту, у разі підтримки переходу не менш як двома третинами від кількості членів релігійної громади. Такий перехід з моменту надання Томоса про автокефалію підтримали понад 1200 парафій МП. І ця цифра зростатиме в геометричній прогресії, адже ми живемо в реаліях, коли волонтерської допомоги УПЦ переселенцям і нечітких заяв Онуфрія про підтримку ЗСУ недостатньо. Красномовне мовчання предстоятеля УПЦ свідчить про духовну неміч та неспроможність тих, хто в ці страшні часи зобов’язаний не просто говорити, а кричати. Віряни негайно прагнуть повної автокефалії Української Православної Церкви, прагнуть чути молитву рідною мовою та не хочуть мати жодних зв’язків з москвою, чи то фізичних, чи духовних, як про це любить говорити їх духовенство. Не даремно у квітні 2022 року з подібним зверненням до архієпископа Волинського і Луцького Нафанаїла звернулися члени єпархіальної ради та благочинні отці округів.
Парафіяни УПЦ постійно звинувачують прихильників ПЦУ в «насильстві та гонінні». Дійсно, іноді мене засмучують деякі факти ганебної поведінки патріотично налаштованих людей, які діють радикально. Один із яскравих прикладів — коли у місті Стрий під час богослужіння у храмі облили зеленкою священника УПЦ МП Володимира Мандзюка. Це неприпустимо. Така поведінка є негідною для християн. Проте непорозуміння на ґрунті релігійної нетерпимості трапляються з обох боків і не залежать від конфесії, а від самих людей, що діють «на емоціях».
Я зауважив одну закономірність: якщо збори громади відбуваються в рамках законодавства, то більшість переходів до Православної Церкви України проходить мирно та спокійно. Але дуже часто ми стаємо свідками того, коли віряни УПЦ свідомо і провокативно його порушують. Наприклад, намагаються зірвати збори, або ж затягують службу в день проведення зборів, блокують доступ до церковного подвір’я та храму, грабують церковне майно, привозять автобусами так званих «тітушок» і «гастролерів», а після збору підписів гальмують процес переходу до ПЦУ, ховаючи та обмежуючи доступ до документації храму. Цими діями унеможливлюють право вільного вибору людей, а головне дискредитують Українську Православну Церкву. Пропоную оцінити декілька таких «заслуг» з конкретними іменами та громадами.
У храмі святого Миколая в Київському військовому ліцеї ім. І. Богуна отець Валерій Дьомін, дізнавшись, що з ним розривають угоду про оренду, пішов та прихопив з собою ікони, престол вівтаря і навіть викопав квіти на газоні.
Один із прихильників московського патріархату Володимир Бурчені погрожував «люстрацією» рівненській журналістці Аллі Максимчук за те, що та всього лиш готувала сюжет про боротьбу парафіян Корецької громади за храм, який ще у 2019 році перейшов до Православної Церкви України. Люди скаржаться на утиски своїх прав і що не можуть відвідати власну церкву, бо там править священник МП.
У селі Михальча Чернівецької області під час протистояння біля храму журналістці Галині Єреміці довелося викликати поліцію. Бо прихожанин МП Георгій Федько хотів розбити їй стрімерську техніку, а також двічі запустити цеглою, коли та знімала, як він з посіпаками намагався знести паркан на території церкви.
У селі Жидичин, що на Волині, священник Свято-Миколаївського храму УПЦ Володимир Гелета стріляв із рушниці у бік вірян, які організували цілодобове чергування біля храму після їх переходу до ПЦУ. «Пацани, стріляю наповал» – погрожуючи, кричав чоловік. А через рік після цих подій за допомогою драбини проник у приміщення дзвіниці, намагався винести металеві предмети, а коли прибула поліція – стрибнув з неї та зламав собі ногу.
Жителі села Олеськ Ковельського району відмовились від російської церкви ще в лютому ц.р., але до храму не мали змоги зайти декілька місяців, тому молилися на вулиці, бо місцевий священник УПЦ Олександр Доротюк зачинив приміщення та не хотів віддавати ключі, доки їх не вилучила поліція.
А от на Рівненщині настоятель Свято-Іоанно-Богословської церкви в селі Заболоття Андрій Бездомов переплюнув усіх та виніс із вбиральні унітаз. А ще, аби помститися громаді, яка перейшла до ПЦУ, зі своїми посіпаками познімав карнизи над вікнами, пошкодив шпаклівку та плінтуси на стелі, повидирав розетки та крани, що є майном усієї громади села.
Наведені вище факти взяті з відкритих джерел, зацікавлених в об’єктивному висвітленні подій. Загалом про злочини духовенства УПЦ та її парафіян можна говорити так довго, що не вистачить сторінок у номері газети.
Чи перейшла громада до ПЦУ?
Далі у своїй публікації пані Вікторія Остапчук про церкву Різдва Пресвятої Богородиці у Камені-Каширському пише: «Нещодавно згадана релігійна громада прийняла рішення не змінювати юрисдикції, залишаючись і надалі у лоні УПЦ. Незважаючи на це, в Інтернеті та в пресі з’явилися відомості про перехід цієї спільноти до ПЦУ». Підтверджую, що такі відомості мали місце, і, щоб розібратися в ситуації, я звернувся за уточненнями до настоятеля Свято-Миколаївського храму ПЦУ у м.Камені-Каширському Володимира Мицька.
“Вони пишуть, що прийняли рішення не змінювати юрисдикції, спираюсь всього лише на бажання меншості, написавши листа до владних структур. Тобто видають неправду за дійсне. Тим часом на зборах за перехід до ПЦУ було віддано більшість голосів – зібрано близько 700 підписів. А де їхні підписи? Не зрозуміло. Їх нікому не хочуть показувати, – коментує отець Володимир. – У храмі Різдва Пресвятої Богородиці й досі правлять прихильники УПЦ, бо всупереч закону відмовляються його залишати. Окрім того, вони не мають свого статуту, чи то заховали, чи то навмисне загубили. І це унеможливлює реєстрацію та підготовку відповідної документації для храму зі сторони ПЦУ. Ми не займаємося рейдерським захопленням, чекаємо, доки будуть виготовлені всі необхідні документи. Хочемо, аби все було законно, тому без документів не можемо претендувати на храм”.
Народний депутат України Ігор Гузь на своїй сторінці у Facebook розповідає, що з подібною проблемою дуже часто стикаються парафіяни, які почали процес переходу. «Справа в тому, що священники московського патріархату, які не підтримали своїх прихожан у переході до ПЦУ, часто умисно переховують статути релігійних громад і не віддають з метою перешкоджання реєстрації нових релігійних громад. В результаті складається ситуація, коли більшість парафіян, які прагнуть перейти в ПЦУ, не може повноцінно розпоряджатися церковним майном, зокрема, храмами», – пише депутат. Він запропонував змінити законодавство, щоб усунути цю проблему. «Для того, щоб усунути проблему, необхідно вилучити підпункт 2 частини 4 статті 14 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”, де йдеться про обов’язковість надання до органів реєстрації оригіналу чи засвідченої копії статуту попередньої релігійної громади», – підсумував нардеп. Треба сподіватися, що так і станеться.
Богдан ЛІПИЧ.
