Від легкого натиску на педаль починає крутитися приводне колесо, услід йому “оживає” і весь механізм старої швейної машинки. У такт загальному ритму стукотить голка, залишаючи позаду себе на відрізку тканини, що незабаром стане елементом одягу, акуратний шов. Вправно керує “машинерією”, котрій вже не один десяток літ, камінь-каширець Володимир Сафонюк (на фото).
Цього разу Володимир Ілліч мудрує над незвичним замовленням – білизною для українських захисників. Без поспіху він підбирає тканину, визначається з її фасоном, робить викройки, зшиває їх між собою. Поступово руки майстра творять новий виріб. Десяток пар готової стратегічної продукції схожого плану лежать на видному місці в кімнаті, яка слугує імпровізованою майстернею. Якщо творчу фантазію кравця схвалять, то речі відправлять на фронт. Пошити одяг військовим пан Володимир зголосився на волонтерських засадах.
А так до нього звертаються з різних потреб: підшити штани, джинси, пошити одяг, зокрема, жіночий – спідниці, блузки, моделі яких підглядає у модних журналах. Комусь треба виготовити сидіння на велосипед, мопед чи мотоцикл – береться і за це. Займається також ремонтом одягу. При тому, що жодних спеціалізованих навчальних закладів чоловік не закінчував, а кравецьку справу опанував самотужки.
…Кравцем, закрійником і дизайнером в одній особі Володимира Сафонюка зробили, як не дивно… штани. Якось він мав потребу підшити щойно придбану пару і коли вкотре попрохав допомогти у тому родичку, отримав від жінки відповідь: “У тебе є швейна машинка, тож вчися”. Напевне, їй набридло постійно морочитися виконувати чоловічі запити, ось і відповіла подібним чином.
– Я ж нічого в цьому не тямив. Та вирішив спробувати. Хоча навіть нитку не знав, як правильно заправляти в голку. Але братиха підказала. Спочатку шиття давалося з труднощами. Однак поступово справа пішла. Починав із простого: шив труси, сорочки, так як матеріалу в мене не було тоді, то розпорював старі речі та робив викрійки. Потім уже зумисне їздив на ринок і купував матерію. Згодом ризикнув і взявся зшити собі брюки – вийшло. Відтоді не боявся експериментувати, підшуковував у журналах схеми викрійок і шив. Переважно для себе, рідних. Далі, коли набув досвіду, пішли замовлення. Здебільшого нині звертаються жителі міста. Стараюся своїм вмінням пригодитися, шию чи ремонтую те, що кому потрібно. Жінки часто просять допомогти. Деколи буває жартома запитую клієнток: хіба ви не можете самі? На це вони, посміхаючись, відказують: “Можемо, але замовити у майстра простіше”. І це правда. Не кожному хочеться витрачати час на подібну роботу. А вона, як виявляється, навіть сьогодні залишається затребуваною. Та й особисто мені від того, що навчився шити – тільки користь, адже менше тепер купую фабричну продукцію, так як легко здатен пошити щось сам. Аналогічно, якщо одяг пошкодиться, не звертаюся в ательє, не прошу когось відремонтувати, лагоджу сам. Та й якийсь заробіток ця справа приносить, – підсумовує співрозмовник.
Олександр ПРИЙМАК,
фото автора.
