Хрюкають, мекають та бекають… На обійсті Дмитра Кузьмича із Піщаного вирує життя, подвір’я заливається від тваринного гамору. Угорські мангали та в’єтнамські кармали, шотландські суффолки та романівські вівці, звичайні кози та сирійські шамі… Більшість цих порід свійських тварин ви мало у кого зустрінете в Україні. У цьому голосовому хорі вирізняється також соло вівчарки Дзвона, який і вдень, і вночі – на сторожі цієї інтернаціональної ферми.
Поряд із подвір’ям чимала огороджена територія на декілька соток. У ній порожньо. Лише витоптані чорні черені та залишки вимощеної соломи свідчать, що тут хтось жив. А ще зовсім недавно у цій кошарі бігала збірна команда із понад ста свиней, овець та кіз. Усі вони, переконує господар, чудово вживаються разом. Лише кози інколи показують характер й можуть з кимось розпочати бійку.
А починалось все три роки тому з шести поросят.
«Як прогриміла широкомасштабна війна, свиней масово розібрали. Були покупці з Ковельщини, Раків Ліса, Каменя-Каширського, Києва тощо. Одна особина коштувала 800-1000 грн. Декому просто так давав тварин. Зокрема, родичам та переселенцям. У людей лишилося багато картоплі, яку не було куди збути. Тож, аби потім не довелося викидати гниль, люди вирішили, що краще вигодувати такими кормами собі на майбутнє сало й м’ясо. Бо хто ж його знає, як там далі складеться доля й які ціни будуть на продукти», – пояснює Дмитро Кузьмич.
Такими швидкими темпами за місяць поголів’я скоротилось до мінімуму: перевів овець у менший загін, розділив свиней групами для парування. Вже до осені вони дадуть приплід й головна кошара знову заповниться мешканцями.
В одному з хлівчиків ходить парочка клаповухих з розкішною кучерявою шевелюрою, яка до зими стає ще пишнішою й густішою. Це угорські мангали. Тварини прекрасно пристосовуються до умов клімату. Не вимагають особливого догляду. Утримує господар їх на відкритому повітрі в загороді. Навіть морози вони переносять порівняно легко.
По сусідству з «урорцями» живуть «в’єтнамці», схрещені з мангалами, – кармали. Вони вирізняються екзотичною зовнішністю й носять густу шерсть. Кармали мають міцний імунітет. Їхнє м’ясо надзвичайно соковите і дієтичне, ніжне й ароматне, з нотками телятини. Свиноматки дуже плодовиті й мають гарні материнські якості. В опоросі може народжуватись від 6 до 20 дитинчат.
У третьому хлівчику заховались ще кілька свиней. Це вже порода, яку вивів сам Дмитро Павлович, — схрестив мангалів із білими свинями. Поки виводок підростає й оцінити смакові якості можна буде лише згодом. Єдине, що вже зрозуміло, ростуть вони швидше за звичайних мангалів.
Утримання усіх цих парнокопитних не викликає великих проблем і має ряд переваг. Якщо умови дозволяють, то вони можуть пастися самі травою. Вигнав у загін – і забув про них. Годування ж у хлівах закритого типу переважно дворазове. Окрім різнотрав’я вони полюбляють кукурудзу, ячмінь, висівки, пшеницю, хліб, жом, буряк, картоплю. Все в сирому вигляді. Взимку можна давати сіно, жолуді, стебла кукурудзи.
«Коли мав 60 свиней, а їх насправді легше вигодувати, аніж одну корову, то йшов мішок зерна за один раз. А зараз придбав екструдера, який злакові, інколи з домішками сирої картоплі, перетворює в такі собі печенькові ковбаси для худоби. Тож витрати поживи зменшились майже втричі. 
Цьогоріч хочу заготовити ще кропиву та хвою, перемелю також на харчові добавки. У кошарах зробив спеціальну поїлку, тварини самі натискають клапан і п’ють. Це дозволяє не використовувати для води корито, яке вони вічно перевертають. Що, в свою чергу, мінімізує утворення вологи й багнюки. Оскільки «хрюшки» ще й на сухих кормах, то прибирати після них доводиться вкрай рідко. Вигодувані на зернових, свині більш сальні, а на траві – м’ясніші, і сало на смак краще», – пояснює господар.
За два роки екзотичні свині набирають масу до двох центнерів. Наші звичайні білі кабанчики досягають таких кондицій вже за рік. Однак затрати на корм будуть у рази більші. Вони потребують молочної добавки в їжу. Й корми треба варити, палити постійно котла. А дрова – це теж гроші й морока! До того ж кармали й мангали, на відміну від білих, витривалі до хвороб та невибагливі.
«Якщо війна не завадить, то планую загородити ще 40 соток поля біля хати для випасу живності. Секції на оту стару кошару проспонсорував чоловік з Києва, в якого працював на роботі. Він побачив, що мої свині годуються на траві. Спробував м’ясо, вподобав його. Придбав у мене кабанчика й два барани по 90 грн за кг. Сам дав таку ціну. Бо я продавав по 50-60 грн. Сказав, що хоче помогти у розвитку цього бізнесу. Бо то здорова їжа», – розповідає хазяїн.
Тим часом у кошарі метушаться 6 романівських овець та видний баран суффолк. Це улюбленці господаря, хоче збільшувати їх поголів’я. Вони швидко ростуть, щомісяця набирають по 10-15 кг. Досягають до 120 кг живої маси. І м’ясо смачне, солодкувате. Займається з ними тільки друге літо, ще вчиться усіх тонкощів догляду. Зі шкур поки нічого не робить. А от вовну планує збувати. Раз у рік на спекотну пору їх стрижуть.
Два роки тому тримав ще й перепілки. Але вони не несуться від пшениці. Затрати на спеціальний корм не виправдовували вигоду на яйцях. Тому “зав’язав” з ними.
Мають Кузьмичі й молочну годувальницю – козу. Вона дає до 3-4 літрів молока за день. Уже привела потомство. Скоро тут буде ще й багато шамі. Це молочно-м’ясна сирійська порода кіз. Першого козлика вже привезли в Піщане. Він подолав шлях до нас із Азербайджану через Румунію та Закарпаття. Вони ростуть до 120 кг. Одна особина за день може видати від 5 до 10 літрів жирного молока. Днями прибуло ще чотири кози румунської породи.
«Мали корову хорошу, але захворіла. Я б попри все ще б тримала корову. Коров’яче молоко мені значно смачніше, зате козяче корисніше. І цікаво, яким воно буде в закордонних козлиць», – зауважує, пораючись на кухні, дружина Галина.
Виріс Дмитро Павлович у багатодітній сільській сім’ї, де виховувалось 11 дітей. Тож змалечку був привчений до землеробства й скотарства. У самого шестеро нащадків, з яких двоє ще школярі. Поки в господарство з них ніхто не кидався. Однак, переконаний пан Дмитро, тепер всі люди братимуться до сільської праці. Бо кожна війна несе з собою голод. Розбомблені заводи й фабрики, виїхати за кордон мало хто може. Тож з охочими зайнятися домашнім фермерством радо поділиться власним досвідом.
Іванна ГАЙДУЧИК,
село Піщане.
