Із перших днів війни ці люди визначили для себе мету — щоденно допомагати українській армії
Газета «Полісся» продовжує серію публікацій про волонтерів, які підсилюють армійські підрозділи, де воюють наші волинські земляки, всіма видами допомоги. Героїнею сьогоднішньої розповіді є Наталія Раковець із Каменя-Каширського, котра із перших днів російського вторгнення долучилася до команди місцевих доброчинців, які організовують і доправляють провізію воїнам “із рук в руки”. Якраз напередодні зустрічі із журналістами жінка повернулася із поїздки на передову (запорізький напрямок), де у складі 128 окремої гірсько-штурмової бригади мужньо тримає оборону її чоловік Олег.
— Пані Наталіє, зі спілкування із нашими волонтерами знаю, що хлопці, їдучи на фронт, принципово не беруть із собою у поїздку жінок. Але для вас зробили виключення. Ви вже вдруге побували на передовій. Цього разу — за кілька кілометрів від лінії фронту…
— Нещодавно ми похоронили швагра Олександра Єфімова (воїн поліг 7 червня на Харківщині). Важка втрата залишила глибоку рану на серці. Мені дуже закортіло побачитись із чоловіком Олегом, бо уже пів року спілкуємось з ним лише телефоном. І то далеко не щодня.
Тож, звісно, зустріч була щемлива… Він з 2014 займався волонтерською діяльністю, а в 2019 пішов добровольцем в АТО/ООС і ось уже майже три роки боронить від загарбника нашу країну.
Безперечно, поїхали ми туди не з порожніми руками. Щоразу, плануючи відправку гуманітарного вантажу, дізнаємось про потреби бійців і, як кажуть в народі, з миру по нитці збираємо усе необхідне. У цій бригаді є чимало побратимів із Камінь-Каширщини. Так, минулого тижня силами небайдужих благодійників укомплектували мікроавтобус провізією, яку вкотре доставляють наші незмінні волонтери-водії. На прохання військових вдалося закупити тактичне спорядження, засоби індивідуального захисту, рації іноземного виробництва. Крім того зібрали медикаменти в один із шпиталів, де виходжують поранених бійців, а також продукти харчування, взуття і навіть адресні посилки. За такі подарунки наші захисники дякують усім. Наша підтримка додає їм впевненості.
— Без сумніву, волонтери, як ніхто інший, найкраще знають потреби наших бійців. Чого їм сьогодні не вистачає з того, що можуть роздобути і доставити волонтери?
— Зараз формуємо допомогу, що поїде до захисників, які тримають лінію фронту в Бахмутському напрямку. Бійці надіслали список потрібних речей. Серед іншого просять військову амуніцію, автозапчастини, засоби гігієни і змінний одяг, бо в польових умовах ніде його прати. Постійно важливою складовою допомоги є прилади нічного бачення, вони потрібні завжди. І окрім всього, звісно, — продукти харчування.
— Ось уже рівно чотири місяці Україна героїчно чинить опір російській орді. За цей час чи не пригас, бува, волонтерський запал і чи не осилила втома пересічних людей, які через таких як ви допомагають нашим воїнам?
— Окрім благодійних внесків, які регулярно роблять люди на банківські картки волонтерів, ще послуговуємось власними зв’язками. Кошти переказують знайомі, бо знають нас особисто. Наприклад, мій сусід на попередню поїздку дав нам 100 літрів палива та кошти на ремонт автомобіля. Крім того, дещо налагодили співпрацю з волонтерами інших міст та країн. Для прикладу, з Італії передали нам дефібрилятор, дороговартісні медичні препарати. Люди активні, кожен намагається допомогти чим може. Тож буває, що упродовж тижня наші хлопці здійснюють по два рейси на схід, південь України.
Натомість опускаються руки, коли, буває, чуєш коментарі недоброзичливців, котрі вбачають у нашій роботі якийсь особистий інтерес. Прикро таке чути. Адже ми звітуємо публічно, розміщуємо у соцмережах фото як підтвердження про доставку речей безпосередньо у місця призначень. За кожну отриману на рахунок і витрачену копійку також доповідаємо людям.
Але водночас як подумаєш, що там, на війні, в сотні разів важче, то стиснеш кулаки… і знову до роботи. Бо якщо не ми, то хто подбає про тих, хто стоїть віч на віч із ворогом? Ми не маємо морального права зупинятися.
Леся МІНІБАЄВА.
