Чому українські державні символи так дратують окремих вірян УПЦ (МП)?
Шанувати національні символи держави, у котрій ти живеш, громадянином якої є, вважається нормальною практикою цивілізованого світу. Мешканці США виголошують клятву бути відданим своїй країні перед державним прапором. У школах і навіть церквах тих же Сполучених Штатів, багатьох європейських країн можна побачити національні стяги. Навіть монастирі одного із найсвятіших місць на планеті – автономної чернечої республіки Афон – також прикрашають золотисті знамена, їх не соромляться встановлювати поруч з іконостасами, виявляючи тим глибоку повагу до символу, що ріднить чернечу общину із Грецькою православною церквою та Вселенським Константинопольським патріархатом, для яких він не менш шанований. На цьому прапорі, до речі, що когось можливо здивує, зображені не святі, не Ісус Христос чи Богородиця, а герб давньої візантійської імператорської династії Палеологів – знак світських правителів. І ніхто не каже, що через це йому не місце у храмах Афону. Тільки на Камінь-Каширщині мені довелося стати свідком дивної, подекуди агресивної реакції прихильників УПЦ Московського патріархату на прапор країни, причому не якої-небудь, а рідної для них, тої, де вони народилися та живуть, де народилися і живуть їхні діти, онуки, на знамено, кольори якого захищають сьогодні українські воїни, зокрема, близькі їм люди.
Коли нещодавно завітав до храму Різдва Пресвятої Богородиці у місті Камені-Каширському, аби помолитися, присутні на богослужінні віряни почали виганяти мене з нього, бо “прийшов із українським прапором”.
У той день я організував зі своїм другом міні-веломандрівку до села Надрічне. Ми огорнулися українськими прапорами та помчали в дорогу. Так, як шлях пролягав через Камінь-Каширський, я запропонував товаришеві заїхати до храму Різдва Пресвятої Богородиці, що на вулиці Воля, адже тиждень тому в пресі повідомляли, що місцеву релігійну громаду прийняли до складу ПЦУ. «Давай зайдемо хоча б на 5-10 хвилин. Якщо бажаєш – можеш зайти зі мною», – запропонував я другові, але той прийняв рішення почекати мене на вулиці. Почувши церковнослов’янську мову, я відразу зрозумів, що в храмі й досі правлять прихожани УПЦ (МП). Увійти до церкви на молитву так і не вдалося. Місцеві парафіяни почали мене штовхати, говорячи «тобі тут не місце», бо я з українським прапором, а це, мовляв, «оскверняє храм» і «прапор – то є політика». Я намагався зрозуміти їх, проте так і не почув здорової аргументації, чому з прапором своєї країни не можу зайти до храму помолитися. Мене обступили близько десяти агресивно налаштованих людей, обзиваючи «психічно хворим», смикали за прапор тощо. Серед парафіян усе ж таки знайшлася одна розумна жінка, яка намагалася мене провести до церкви. «Добре, ідемо разом зі мною», – мовила вона. Втім решта вірян всеодно вперто обступила храм, не впускаючи мене навіть на подвір’я. Я не міг зрозуміти причини такого, даруйте, дикунства в наш час, викликав поліцію. Після приїзду правоохоронців місцеві ще й намагалися приписати мені статтю «розпалювання релігійної ворожнечі», хоча не розумію, який стосунок до цього має носіння прапора. Тож я лишив храм та поїхав до поліційного відділу давати пояснення.
Удома спробував в усьому розібратися. Написав до священників різних конфесій. Запитав, чи можна відвідувати храм з державним прапором і чи справді національна символіка (прапор, герб) його оскверняє…
«Можна, якщо це символіка тієї держави, на території якої знаходиться храм, або вона не є ворожою», – відповів настоятель Свято-Миколаївського храму ПЦУ у Камені-Каширському отець Володимир Мицько. Дізнавшись про мій випадок, додав: «Виганяти з храму – це не вчинок християнина. Можете прийти до нашого храму із символікою нашої держави, і побачите різницю».
Те ж саме питання поставив і Олександру Драбинку. Це відомий церковний діяч, автор декількох книг про українське православ’я, у минулому – секретар і «права рука» митрополита Київського УПЦ (МП) Володимира (Сабодана).
«Так, звісно, можна, – відповів той. – Як прапор може осквернити церкву? Така практика дуже поширена в Румунській, Грецькій православних церквах та в церквах Сполучених Штатів Америки. Коли я служив в Афінах, то поряд із грецьким ми поставили український прапор». А випадок, що трапився зі мною у церкві Різдва Пресвятої Богородиці, назвав «недолугістю нашого церковного суспільства» і, що «це не по християнськи».
Слова отця Олександра можу підтвердити і на власному прикладі. У 2021 році під час велоподорожі в країни Балканського півострова мені пощастило потрапити до Греції, в одне із найсвятіших місць на планеті – автономну чернечу республіку Афон. Там я відвідав 10 монастирів і на власне здивування бачив золотисті прапори з гербом їх республіки поруч з іконостасом.
Коротко свою позицію стосовно державної символіки пояснив і клірик Дніпропетровської єпархії УПЦ протоієрей Андрій Пінчук: «В цьому немає нічого нехристиянського!»
Свій коментар дав і пастор Церкви євангельських християн-баптистів «Христа Спасителя» м. Каменя-Каширського Анатолій Калюх: «Бог дав нам мову, землю, рідний нам народ і вияв цього у церкві через символіку не вважаю гріхом. Єдине, коли держава чинить зло і, або спонукає до гріха – церква не повинна мовчати, а сміливо проявити Біблійну позицію та бути світлом і сіллю в цьому світі, як вчив Христос».
До речі, це не перший випадок конфесійних «протилежностей» в нашому районі. У 2017 році в селі Грудки громада християн-баптистів намагалася провести обряд хрещення на озері Лука. І тут їм завадили місцеві «православні», мовляв, «це наша канонічна територія», «ідіть звідси, а то потім після вас будуть люди топитися!». Це не вкладається у моє розуміння. Мене дивує, чому в нашому районі лише православні прихожани УПЦ МП вирізняються таким дикунством? І чому лише їх дратує український прапор у храмі?
Якщо за їх логікою державна символіка, цитую, «оскверняє храм», то чому в УПЦ (в тому числі в церкві Різдва Пресвятої Богородиці у Камені-Каширському) так завзято приймають гроші з гербом України? Більше того: 10-гривневі купюри із зображенням Івана Мазепи, на якого із політичних мотивів російська православна церква у 1708 році наклала анафему (прокляття). Досі Російська православна церква та Українська православна церква (МП) анафему не зняли. Причому видатний український гетьман власним коштом збудував безліч церков і монастирів. А йому в знак «подяки» від «вдячних православних» – прокляття.
Герб України – не політичний жест, а родовий знак хрестителя Русі – князя Володимира Великого, якого та ж православна і католицька церкви зарахували до лику рівноапостольських святих! Саме він з 990 року почав карбувати золоті монети із тризубом. І як так сталося, що прапор України став ворожим символом для церкви, яка має сміливість називати себе українською? Як розцінювати таке дикунство?
На завершення я згадав одну притчу: «Пішов якось один чоловік до храму. Увійшов туди, знайшов для себе зручне місце і тут до нього підходить хтось і злостиво шепоче: «Не так руки тримаєш!». Друга особа підбігає і сердито зауважує: «Не там стоїш!». Третя бурчить: «Не так одягнений!». Ззаду обсмикують: «Неправильно хрестишся!». А ще одна жіночка каже йому: «Ви б вийшли з храму, купили собі книжку про те, як себе тут вести треба, а потім би заходили». Вийшов чоловік з храму, сів на лавку, засмутився. І раптом чує голос: «Що ти, дитино моя, сумуєш?». Підняв чоловік обличчя і побачив… Христа, відповівши: «Мене в храм не пускають!». Обняв його Ісус та сказав: «Не сумуй. Вони і Мене давно туди не пускають».
Богдан ЛІПИЧ.
