З моменту російського наступу на наші землі мільйони українців, переважно люди зі Сходу, стали вимушеними переселенцями. Лише у Камінь-Каширській громаді налічується близько двох тисяч внутрішньо переміщених осіб. Однією з таких, що до останнього чинила опір загарбникам та не змирилася з «руським міром» на окупованій території Луганщини, стала родина Юрія та Ірини Ірхів зі Сватового. За три місяці перебування на Поліссі вони поволі інтегрувалися у життя: відроджують свій бізнес, займаються сільськогосподарськими роботами, планують створити пасіку. Разом з тим сподіваються у відновлення справедливості, а найбільше мріють про те, що на колишній козацькій Слобожанщині запанує войовничий дух справжнього українця, якого так нині бракує значній частині тамтешніх людей у реаліях війни.
Зрада України у 2014 почалася з церкви УПЦ
Ще з 2014 року, коли на українську землю зазіхнув ненависний окупант, Ірина та Юрій стали на захист свого міста у буквальному сенсі. Родина відстоювала традиції державності, виступаючи на патріотичних мітингах. Голова сімейства організовував автопробіги на підтримку України. Тоді позицію проукраїнськи налаштованих Ірхів розділили не так багато сватівчан. Дехто крутив пальцем біля скроні, а хтось міг «доповісти» недоброзичливцям про їхню, так би мовити, політичну орієнтацію. А коли подружжя вбралося у вишиванки, для когось це стало як червона шмата для бика.
— Луганщина жодним чином не уявляла себе поряд з Європейським союзом, бо все виробництво, зосереджене на її території, так чи інакше було пов’язане з росією. Здебільшого тамтешні жителі, серед яких лише одиниці можна зарахувати до корінного населення, їздили на заробітки не в Європу, а до північного сусіда, піддавалися інформаційні пропаганді з боку ворожої країни. Тож, зокрема, через такий життєвий устрій у багатьох східняків поняття національної ідентичністі попросту відсутнє. У 2014, коли окремі населені пункти навколо Сватового потроху відходили до зони ОРДЛО, в нашому місті перший тривожний сигнал, що сповіщав про небезпеку загарбництва, пролунав із місцевого храму УПЦ (МП). Знайомий повідомив, що в храмі проходить активна проросійська агітація, відтак прихожан церкви закликали брати рушники і зустрічати так званих «братьєв наших русскіх». Тож ми миттєво згуртувалися, усвідомивши необхідність діяти на випередження, бо боялися, аби завтра на будівлях адміністрацій не висів ворожий триколор. Відтак наступного дня на мітинг у підтримку України вийшли тисячі сватівчан. Натомість окремі священники УПЦ демонстрували протилежно іншу позицію — часто відмовлялися відспівувати загиблих від рук російського загарбника українських солдатів, аби не прогнівити верховного російського патріарха. При цьому жодним чином не коментували свої нелюдські дії, — розчаровано переповідає сувору дійсність, яку неможливо усвідомити здоровим глуздом, Ірина Ірха.
Опікувались армією з волонтерського тилу
На щастя, не вдалося тоді оркам підкорити Сватове. У знак вдячності нашим воїнам родина розгорнула службу на своєму фронті — волонтерському. Юрій Сергійович, голова асоціації учасників бойових дій і волонтерів АТО Сватівського району, разом із дружиною усі вісім роки війни активно працював на підтримку українських воїнів. Як зізнається співрозмовник, тоді навіть не розуміли тлумачення слова волонтер, яке, на його думку, сьогодні набуло дещо іншого змісту: прийняти у спроможного допомогу та передати тому, хто дуже її потребує. Подружжя натомість віддавало все своє. Пані Ірина шила екіпірування і синьо-жовті полотна для стягів, яких практично не було на військових позиціях в околицях району. Тим часом Юрій Сергійович, маючи приватний бізнес з продажу автозапчастин, задарма віддавав деталі до техніки, купував військове споряджння, возив власноруч приготовану їжу на передову. У будинку сімейства постійно мали прихисток воїни ЗСУ. За це згодом влада ЛНР візьме родину Ірхів «на олівець».
— Гордість розпирала груди, коли наші захисники звільняли навіть найменші населені пункти, — ділиться пережитими емоціями подружжя. — Натомість втрати сприймали настільки болісно, переживали як за своїх рідних дітей, але завжди була надія, що скоро фінал і перемога за нами. Все ж 8 березня 2022, попри народний спротив, без єдиного пострілу ворога, влада містечка здалася комендатурі окупанта, а ми стали ворогами за те, що відстоювали можливість жити вільно на власній землі, — з гіркотою у серці кажуть співрозмовники.
Настав час покидати рідний край
Не забарившись з розплатою за непокору, панові Юрію зателефонували. У розмові чоловікові натякнули, що він у полі зору нової влади, а його автомобіль — під пильним оком загарбника. Так вони опинилися у списках окупантів, як ті, хто ніколи не буде йти на поступки ворогу. Усвідомлюючи на той момент, що місто опинилося в окупації, родина разом із доньками та онуками складала план втечі.
— Було тривожно, адже на виїзді з міста вже стояв блок-пост з російськими військовими. Нам порадили не брати жодних особистих речей, навіть одягу, взяти лише документи, аби не спровокувати підозру, попри ненависть, мило посміхнутися триклятим агресорам і може тоді поталанить пробратися крізь пекло російських зайд. Документів на посту у нас не вимагали, тому, на щастя, вдалося полегшено зітхнути.
Ще перед від’їздом пан Юрій вивів з ладу свій автомобіль, аби він не дістався загарбникам. Проте, як з’ясувалося згодом, техніку відремонтували вже нові її власники. Шкода, що тепер із маркованою символікою Z вона служить російським вбивцям. А невдовзі в його будинку орки провели обшуки.
Осіли серед близьких ментально людей
Сімейство волонтерів з Луганщини обживає орендований будинок у райцентрі. Щоб журливі думки не займали голову, вирішили витрачати якомога більше часу на роботу: причепурили хату, посіяли городину, висадили квіти, пофарбували паркан.
Ірина Іванівна тимчасом заходилася відроджувати власний бізнес, який три роки провадила у рідному містечку — виготовляє пастилу (кондитерський виріб із перетертих фруктів). Продукт цей, пояснює, корисний своєю натуральністю, а відтак безпечний для дітей, мами яких вже стали постійними клієнтками майстрині. А щоб бути ще корисною воїнам, замовила швейну машинку та оверлок, аби шити військову амуніцію.
Освоїтися у новому місті пану Юрію допоміг його давній друг. Тепер на території його обійстя він напосівся створити пасіку, бо за плечима має чималий досвід бджолярської справи. З не ідеальним зором, але «золотими» руками, винахідник за інтонацією звуку ремонтує техніку, обладнав вулик зі старого промислового холодильника, а ще демонструє одне зі своїх авторських надбань — сушарку для пастили, яку також виготовив із холодльника.
— Коли потрапив на Камінь-Каширщину, то скоро зрозумів, що на Поліссі живуть люди дуже близькі мені по духу, — зауважує Юрій Сергійович. — Недаремно там, на Сході, носив горде прізвисько “бандерівець”. Тут щирі, гостинні люди, справжні патріоти, які саможертовно готові відстоювати мир на українській землі. І хоч надто сумно це звучить, але виходить, відчувши атмосферу Волині, виникла думка, що 55 років на своїй рідній землі перебував як не вдома, — щиросердечно зізнається співрозмовник.
Він має щиру надію, що на 11-метровій козацькій вежі, яку встановили у місті Сватове за його сприяння, дуже скоро замайорить синьо-жовтий український стяг. Але для цього треба ще міцніше об’єднатися Заходу зі Сходом, каже слобожанин Юрій Ірха.
Леся МІНІБАЄВА.
