Собор Української православної церкви Московського патріархату, що відбувся 27 травня цього року в місті Києві, не спричинив революції, якої, можливо, очікувала частина її патріотично налаштованого духовенства і вірян.
Показове биття на соборі горщиків із очільником рпц кирилом, вираження незгоди із його позицією та заява щодо зміни статуту церкви, куди соборним рішенням ухвалили внести доповнення (пункти), котрі “свідчитимуть” про “повну самостійність і незалежність” останньої, – насправді всього лише спроба заспокоїти “гарячі голови” в середині УПЦ, не допустити подальшого її розвалу. І начебто започаткований цим зібранням рух на встановлення “автокефального” (незалежного) від рпц статусу, є нічим іншим, як грою на публіку, так як без погодження (благословення) від її матірної церкви (московської) ця “автокефалія” УПЦ МП виявиться самочинною, встановленою із порушенням канонів, розколом і призведе до втрати нею спілкування з повнотою православ’я, що у випадку УПЦ МП відбувається через “посередництво” церкви російської. Ось тому, припускаємо, не було чітко сказано, яких змін варто очікувати в новій редакції статуту, яким чином Українська православна церква МП хоче (якщо хоче) добиватися автокефальності (можливо, керівництво церкви й само не знає поки, у який спосіб виборюватиме волю та й чи буде це робити). Натомість собор показав, що вона, церква, ще не готова до реального роз’єднання з москвою.
А чи ладні сміливо зробити такий крок священники, прихожани храмів УПЦ на Камінь-Каширщині? Вже сьогодні, а не десь колись, можливо? Бо враження таке, що більшість немов вичікує якогось сприятливого вітру й далі вперто тримається московського патріархату. Звісно, справа і вибір кожного, з ким брататися та які переконання мати. Та, погодьтеся, якось це неправильно у такий час залишатися в єднанні з московськими батюшками, котрі освячують зброю, якою російські солдати вбивають твоїх співвітчизників, руйнують українські міста і села, із тими, хто благословляє ординців армії рф на вбивство українців. Невже вони рідніші вам за власних земляків, українців, які відсторонилися від всього московського, “руськомірного” у своїх церквах? Невже вони заслуговують у вас більше шани і гідності, аніж ті українці, які захищають вас від ординського нашестя і смерті? Невже вам сусіди і рідні стали чужими тільки тому, що не хочуть звершувати Божественну літургію на благословенних кирилом антимінсах подібно тому, який представлений нижче і ще недавно лежав на престолі одного православного храму в нашому районі; не бажають, щоби біля Божого дому стояли пам’ятники царській родині, шанують українську мову, а не ховають написані рідною мовою молитви за фанерою, подалі від людського ока, не роблять навзамін на церковних стінах розписи “благодатною” церковнослов’янською, що також доводилося бачити.
Скільки ще має загинути на фронті українців, наших земляків, аби відповіді на ці та інші запитання нарешті дійшли до розуму і свідомості тих, хто й далі схиляється в поклоні перед кирилом?
Іван ВИШИВАНИЙ.
