Переносний зенітно-ракетний комплекс “Ігла”, що відзначається відмінними характеристиками, у руках мужніх українських захисників не залишає шансів низько летючим вертольотам і літакам на порятунок.
За блискавичну роботу десантника Геннадія Лагоду (на фото) буде нагороджено відповідною відзнакою.
Бойовий досвід Геннадій Лагода здобув ще у 2015-му. Солдат півтора року відбивав атаки ворога на Сході України. У складі десантно-штурмової бригади чинив завзятий опір російській армії у боротьбі за Донецький аеропорт — ці бої стали найзапеклішими у російсько-українській війні того часу.
— Із повномасштабним наступом рашистів на землі нашої держави Геннадія призвали 24 лютого, — розповідає мама героя Раїса Кузьмівна. — У перші тижні протистояння він разом з побратимами тримав оборону на чернігівському напрямку, але згодом у процесі перегрупування він потрапив на південь. Про це я дізналася, побачивши його у новинах по телебаченню. У відеокадрі Геннадій стояв з “Іглою” в руках.
Зв’язок із найстаршим сином (у матері їх четверо), зізнається пані Раїса, вдається підтримувати не так часто, якби хотілося. У телефонних розмовах він посилається на зайнятість та щільний графік бойових завдань. Відтак, мати обходиться звістками, що їх сповіщає їй молодший син, котрий також воює у складі ЗСУ. В одній із розмов, пригадує пані Раїса, Геннадій був у піднесеному настрої і поділився з матір’ю фрагментом фронтової історії, яку жінка переповіла журналістам.
— Це був черговий пекельний день важких боїв, що точилися на Миколаївському напрямку. Ворог невпинно обстрілював реактивними снарядами позиції нашої армії. Тривалий час солдати ховалися в укриттях, втім обійшлося, на щастя, без втрат. Однак, перечекавши довготривалу атаку ворога, сповнені сили та бойового духу воїни ЗСУ не забарилися з відповіддю. За словами Геннадія, орки добряче отримали “на горіхи”, понісши чисельні втрати.
— Бачили б ви, мамо, каже, як вони втікали від нас. Цими днями син несе службу на околицях Ізюму. Це одна із найгарячіших ліній фронту. А для мене, як матері, знову тривога за рідну кровинку, — зізнається Раїса Кузьмівна і витирає скупу сльозу.
Леся МІНІБАЄВА.
