Волинь втратила ще одного Героя. У бою на Донеччині загинув 32-річний житель села Прилісне Лопушик Михайло Іванович.
У сім’ї Лопушиків виховувалося троє бравих синів. Рідко хто бачив такий особливий зв’язок дітей з матір’ю, яка душі не чула за своїми соколами. Михайло був наймолодшим. Він завжди плекав проукраїнські цінності й будь-якої миті був готовим стати на захист Батьківщини. Тож уже з 2014 року, як тільки росія зазіхнула на нашу суверенність, вирушив на схід обороняти свою державу. Був мобілізований у 81-шу бригаду десантно-штурмових військ. Воював на Краматорському напрямку. У зоні АТО/ООС, у боях під Авдіївкою, отримав осколкові поранення в легені. Тож переніс складну операцію та проходив якийсь час реабілітацію. З 2020-го Михайло повернувся на службу за контрактом, але вже у 14-ту ОМБр. З початку повномасштабного вторгнення рашистів втретє вступив до лав війська, знову у 81-шу окрему аеромобільну бригаду. Під час виконання бойового завдання 2 травня в населеному пункті Олександрівка Донецької області його життя трагічно обірвалося. Загинув, але навіки залишився в пам’яті рідних, однокласників, вчителів та побратимів мужнім, веселим, усміхненим, компанійським хлопчиною…
«Добряк такий… Веселун… І водночас відповідальний, з хорошими господарськими якостями. Дисципліна й чистота в класі – це завжди про нього. Активно займався спортом. Їхній клас був таким «армійським»: 16 хлопців й тільки 7 дівчаток. Випустився Михайло з Прилісненського освітнього закладу у 2007 році. Він був з тих, хто пішов боротися проти російського агресора, бо направду був ідейним, проукраїнським… Таким, яким має бути справжній український солдат», – розповідає про колишнього учня класна керівниця та вчителька історії Ірина Скорик.
Позитивно відгукується про нього і однокласниця Юлія Нестерук, яка прибула на похорон аж зі Львова. Каже, що Михайло був неконфліктним та товариським. Ніколи не влаштовував капостей ні вчителям, ні дівчатам. Після школи не втратив те душевне тепло, яке в ньому вирувало з дитинства. Воєнний досвід, правда, додав йому мужніх рис, рішучості та стійкості. Ще одна однокласниця Ольга Яцук присвятила Михайлу Лопушику вірш, посмертно…
Ти – син і брат, ти – вірний
побратим.
Хтось просто був знайомим із
тобою.
Мені ти – однокласник, а усім
Ти справжнім став нескореним
Героєм…
Тобі вже не ходити по стежках,
Що із дитинства всі були знайомі.
Тепер уже по всіх оцих шляхах
Востаннє повертаєшся додому…
У душах біль. І сльози на очах.
Для тебе зараз сині й жовті квіти.
Ні, ти живий! У всіх оцих серцях
Ти завжди будеш поруч з нами жити!
Тобі завдячуємо сном дітей.
І тишею. І нашим синім небом.
До нас весна наступна знов прийде.
Та не настане вже вона для тебе…
Останню шану віддаєм свою,
Схиляєм голови в журбі перед
тобою.
Хай Бог тебе поселить у Раю…
І вічна пам’ять справжньому
Герою!»
Зустрічали полеглого бійця 11 травня усім селом навколішки. Уквітчаним шляхом його провезли вулицями рідного населеного пункту до батьківської хати. Похоронний кортеж супроводжували мотоциклісти із державними прапорами. Провести в останню дорогу славного воїна прибуло чимало військових та представників духовенства, з найвіддаленіших куточків України приїхали знайомі та близькі люди…
«Це дуже дорога мені людина: був односельчанином, учнем (в школі свого часу викладав йому Захист Вітчизни), а потім став і побратимом. Підписавши у 2020 році контракт, він потрапив до мене в дивізіон. Воювали з ним пліч-о-пліч на Луганщині. Навіть зробили тоді на грудях однакові татуювання, завдяки чому днями і опізнав його тіло. Підтверджував особу й «смертник», знайдений в кишені, знайомий перстень та браслет на руках. А у його аптечці була захована граната, ймовірно на випадок потрапляння в полон. Наскільки все ж був відважною особистістю! 
Він був чудовим солдатом! З високими моральними якостями, сміливий в бою. На нього завжди можна було покластися. Побратими мають за що подякувати йому… Із початком повномасштабного вторгнення, навіть не чекаючи розприділення з військкомату, Михайло з товаришами у перші ж години вирушив автівкою одразу у зону гарячих бойових дій. Він тільки починав жити, любити, мріяти. Ще не встиг створити власну сім’ю… Але поклав життя за наші родини, за Батьківщину, за наше з вами мирне небо та мрії. Усі разом віддаймо йому належну шану і не забуваймо про його подвиги! Він цього вартий!», – з болем про непоправну втрату говорить командир роти охорони 1-го відділу Камінь-Каширського РТЦК та СП майор Юрій Скорик.
Любомир БРОШКО.
