Спогади учасника ліквідації наслідків найстрашнішої і наймасштабнішої в історії людства техногенної катастрофи через 35 років
26 квітня 1986 року в Україні сталася аварія на Чорнобильській атомній електростанції. Очевидно, її масштаби недооцінювали, а тому наслідки намагалися приховати від загалу. Напередодні 35-ї річниці трагедії Служба безпеки України оприлюднила чергові архівні документи, бо мільйони тих, чиє життя змінила аварія, мусять дізнатися правду, а весь світ – пам’ятати її наслідки. За інформацією служби відповідно до архівних документів, аварії на ЧАЕС траплялися й до вибуху 26 квітня 1986 року, але Комітет державної безпеки звітував про заходи «для недопущення панічних та провокаційних чуток».
«У 1983-му керівництво Москви отримало інформацію, що ЧАЕС є однією з найнебезпечніших атомних станцій в СРСР через відсутність засобів безпеки. У випадку аварії радіоактивність оцінювалась «в 60 разів вища, ніж під час вибухів атомних бомб в Хіросімі та Нагасакі», – цитує відомство на своїй сторінці у Фейсбук.
Але радянською владою було все засекречено. І люди, навіть фахівці, які були кинуті на ліквідацію страшної аварії, просто не усвідомлювали, з яким монстром мають справу. На порятунок по суті всього світу тоді відправились чимало жителів і Камінь-Каширського району. Хто одразу ж, а хто ще й через рік, працював у небезпечній зоні, не даючи радіації розповсюдитися. Загалом ліквідаторами стало 116 краян. У їх числі і Петро Пугач (на фото).
Петро Степанович добровільно відправився на ліквідацію Чорнобильської катастрофи. Розумів, каже чоловік, на що зголосився, але тоді не міг подумати, що може вчинити інакше.
— У Радянському Союзі пропаганда давалася взнаки у вихованні, ми знали, що якщо треба, значить треба. Але сьогодні я не шкодую про своє рішення, і певен, що знову зробив би так само. Радіацію потрібно було стримати, інакше вона розповсюдилася б по всьому світові. Отож хтось мав виконати потрібну роботу, — каже Петро Пугач.
Тоді він був уже парубком після армії. Працював у ПМК 70. І разом зі своїми колегами Володимиром Іванущиком, Леонідом Хоміком, Миколою Дем’яніком, Юрієм Гембіком, Михайлом Артишуком, Іваном Тимошиком, Валерієм Миронюком поїхали в Поліський район на ліквідацію добровольцями.
— Це було літо 1987 року (дезактивацію проводили не один рік як біля самого реактора, так і в 30-кілометровій зоні, та й допер там мусять контролювати ситуацію). Ми з товаришами технікою нашої пересувної механізованої колони своїм ходом дісталися у зону надзвичайної ситуації: автобусом, на тракторі К-700 («Кіровець»), і двома Т-150. За собою тягнули вагончик. Потім нам ще привезли два Т-150 гусеничних і одного «Кіровця». Нашим завданням було переорювати землю у 30-кілометровій зоні від реактора – перекидати її, ховаючи радіацію, — розповідає Петро Степанович.
Чи правильними були такі методи, чоловік судити не може, бо не фахівець у цій справі. Але припускає, що добра від того було мало. Він розповідає, що навпаки, хлопці, які день у день виходили на оранку, змушені були дихати радіаційним пилом, що піднімався у повітря після обробітку землі.
— Нам доручили рекультивувати грунти на 250 гектарах. Тож працювали по 18 годин на добу. О восьмій ранку виходили на роботу, а о дванадцятій чи о першій ночі закінчували. Ми молоді були, завзяті і здорові. Але траплялося, що від тієї роботи кров носом ішла: чи то від перевтоми чи від опромінення. Нам не давали ніяких засобів захисту. Дихали тим радіаційним пилом, пеклися на сонці – фактично у самій білизні працювали. Спецодяг, що видали на початку, не вдягали, бо спека була нестерпна (кінець липня, серпень). Але страху не було ніякого. Станеш, почекаєш, поки кров зупиниться, і далі ореш. А жита, пам’ятаю, стояли такі, що рукою до колоска дотягнутися не можна було. Ми їх переминали і заорювали, — розповідає ліквідатор.
Петро Степанович каже, що природа тоді не здавалася враженою радіацією: все гарно зеленіло, достигало. А гриби які в лісах росли – просто замилування. Подейкували, що їх потайки дехто збирав, а перший врожай зернових після аварії наче таки зібрали і змішували із чистим зерном, щоб не втрачати. Та це могли бути лише порожні розмови.
— Села стояли пусткою. В садках яблука наливалися. Але хати були дошками забиті, обійстя бур’янами зарослі. На узбіччях доріг стояли знаки, що забороняли з’їзд на узбіччя. Міліцейські пости. Колючий дріт. Такі картини жахали, але страшно нам не було. То не так як на війні. Тут від небезпеки сховатися неможливо. Втім всі виконували свою частину роботи. Вертольоти літали з бочками і з них скроплювали спеціальним розчином «радіаційні хмари», щоб не розходилися, прибивали їх до землі. На могильнику захоронювали техніку, яка вже сама випромінювала радіацію. Солдати в хімзахисті (їх називали партизани) мили її два рази: «білим розчином», потім «чорним розчином». І якщо після цього техніка ще випромінювала радіацію, її били, приминали екскаваторами і скидали в кар’єр. Там була величезна «братська могила» тієї техніки. Колись через тисячі років нащадкам буде що розкопувати і досліджувати, — описує картини побаченого Петро Пугач, але не пригадує, щоб тоді хто пояснював причини чорнобильської трагедії і реальну шкоду, яку вона заподіяла людям. Чоловік лише зауважує, що один військовий лікар із Прибалтики показував ліки нібито з Японії і казав: «Ребята, вы все равно их не найдете. Лучше каждый день выпить по 100 грамм водки и умереть через 20 лет от алкоголя, нежели через пол года или год от радиации». Та на той час спиртного ніде не було. Хіба що в Києві можна було купити. Тому наші ліквідатори не дуже то могли порятуватися і такими «ліками».
— До нашого здоров’я тоді нікому не було ніякого діла. Ніхто ніяких замірів отриманих доз опромінення після тих робіт ніхто не проводив. Ми навіть додому повернулися тією ж технікою. Лише через 8 років, коли військкоматівці з Ковеля приїхали і заміряли радіаційний фон тих тракторів, якими орали чорнобильські землі, дізналися, що вони й досі випромінюють небезпечні рентгени. А хлопці ж усі ці роки так і працювали на цих тракторах, — зазначає Петро Степанович.
Чоловік після повернення із Чорнобильської зони перейшов на роботу у правоохоронні органи, але співчуває тим, кому довелося стільки років їздити на «радіаційних» тракторах. Бо ж, каже, то спочатку не всі помітили тихий удар атому по здоров’ю, а вже за рік-другий добре відчули. Зокрема, Петро Пугач у 90-му році опинився на постійному обліку із серцево-судинними захворюваннями. А рік за роком хвороби лише додавалися. Згодом у нього виявили пухлину, її прооперували, почалися проблеми з кишечником. У інших – свої болячки. Дехто вже давно помер. Сьогодні зі 116 ліквідаторів у районі залишилося 67.
— Ще у перші роки після аварії на ЧАЕС ми відчували від держави якусь підтримку, наприклад, в оздоровленні. А тепер не лише її не маємо, а й виникли додаткові труднощі з тим, щоб пов’язати наші хвороби із Чорнобильською катастрофою: для цього треба їхати до Львова або ж у Київ в інститут радіології. А ще за президентства Порошенка для чорнобильців зняли багато соціальних гарантій. Хоча, зрештою, намагалися нас надурити і в радянські часи. Коли ми повернулися із зони, нам, звичайно, дали додаткову відпустку, а до санаторно-курортного лікування додавали по кілька днів. Проте обіцяли, що будемо отримувати зарплату за роботу у 30-кілометровій зоні від реактора у трикратному розмірі, а виплатили лише — 1,23. Потім ми через суди повернули те, що нам не доплатили. Вибили ті гроші, але вже на той час за них можна було хіба пляшку горілки купити в магазині. Бо це вдалося зробити лише в 90-х роках, — зауважує Петро Пугач, та не нарікає на увагу до ліквідаторів з боку місцевої влади протягом усіх цих 35 років після аварії.
Тетяна ПРИХОДЬКО
